Втеча з тюрми – явище рідкісне. В’язниця для того й придумана, щоб її неможливо було покинути. Однак наше місто і тут не пасе задніх – у червні 1941 року з радянської (на той час) тюрми НКВД успішно втекли приблизно сотня-друга в’язнів. Точної цифри досі не знає ніхто. Як втекли? Зовсім просто.
У цьому будинку (нині Сахарова, 15) у 1941 році було обласне НКВС
Під час нападу гітлерівської Німеччини на СРСР у станіславській тюрмі перебували близько трьох тисяч ув’язнених. І зрозуміло, що про початок нової війни в’язнів ніхто не інформував.
Персонал в’язниці станом на 27-28 червня перебував у «підвішеному» стані: Червона армія зазнавала поразку за поразкою, більшовицька адміністрація або готувалася до евакуації, або ж уже панічно втікала.
У злагодженому та перевіреному механізмі репресій щось не спрацювало, режим у в’язниці ослаб. Вночі 28 червня німці бомбардували станіславське летовище, і деякі в’язні за вибухами здогадалися, що почалася чергова війна. Вони розбили двері камери, вийшли до коридору та почали звільняти «сусідів». Спочатку вивели жінок, ув’язнених у загальних камерах. Відкрити «одиночки» вони не змогли.
Цікаво, що далеко не всі ув’язнені поспішали покинути камери. Дехто, не маючи достатнього досвіду «спілкування» з більшовиками та не чуючи за собою вини, ще сподівався на виправдання. А втеча цю надію перекреслювала.
До виходу на волю всіх заохочував один із ув’язнених – капітан Війська Польського Любчевський (Lubczewski), колишній начальник міської парамілітарної організації – аналога радянського ДОСААФу. Капітан Любчевський став на розбитих воротах і намагався переконати в’язнів у тому, що почалася війна, що через день-другий усе поміняється, і втікачів ніхто не шукатиме. Тому, казав він, треба якнайшвидше та якнайдальше відбігти від злощасного місця і «залягти».
Таким чином покинули в’язницю вчителька Станіславської середньої торгової школи (сьогодні там Прикарпатський університет) Марія Рубашевська, греко-католицький священик – вікарій парафії Святої Покрови у селі Васючин Букачівського району Іван Балук і селянка з містечка Журів того ж району Анна Величко.
Більшість в’язнів поховалися на городах Зосиної Волі (нині – вулиця Коновальця). Останні втікачі ще бачили вантажівку з енкаведистами, що заїжджала на в’язничне подвір’я. Подальші події загальновідомі – абсолютну більшість тих, хто залишився, тут же розстріляли.
Вчителька Рубашевська знайшла притулок у знайомої на вулиці Собеського (Січових Стрільців), пані Пацьорковської. Отец Балук і селянка Величко пішки вирушили додому. Вони пройшли 75 кілометрів і до вечора того ж дня дісталися рідних садиб. Контролю на дорозі тоді не було, а в селі Ямниця невідомий милосердний селянин трохи підвіз утікачів. Священик Іван Балук тут же, ще ввечері, відправив вдячну літургію у церкві.
Селянка Анна Величко разом із дочкою. Під час втечі їй уже було 56 років. А фото зроблене у 1918 році у місті Ходорові спеціально для пересилки чоловікові на італійський фронт (сьогодні це територія Словенії). З фронту він повернувся живим. А 26 березня 1941 року його арештувало НКВД. Розстріляний у травні того ж року в Харкові
Капітан Любчевський потім увійшов до складу головного керівництва Армії Крайової (14 лютого цього року минуло 70 років організації АК). Він ще раз був заарештований німцями, відбув концентраційний табір, після війни оселився у США, де й помер своєю смертю (воістину – кому що написане).
Своєю ж смертю у Варшаві померла і вчителька Марія Рубашевська, корінна мешканка Станиславова, сестра знаних юриста Адама Рубашевського та ксьондза Целестина Рубашевського.
У Кракові померла пані Пацьорковська з вулиці Собеського.
Священик Іван Балук із сім’єю емігрував до Америки і там у шістдесятих роках загинув у автомобільній катастрофі.
Селянка Анна Величко дожила до 93 років і померла в Івано-Франківську в 1978 році.
