За королівської Польщі Станиславів відносився до Галицького староства Руського воєводства, із центром у Львові. Іншими словами, у місті практично не було представників державної адміністрації. Вони з’явилися лише з приходом австрійців.
У складі циркулю
Спочатку здавалося, що Станиславів приречений залишатися на маргінесах. Після Першого поділу Речі Посполитої австрійці створили королівство Галичини і Лодомерії, яке складалося з 18 циркулів (округів). Наше місто проігнорували, включивши до складу Тисменицького циркулю. Але справедливість є! У 1782 році Тисменицький і Коломийський округи злили в один, із центром у Станиславові.
На чолі округу-циркулю стояв староста, або крайсгауптман. Першим із них був цісарсько-королівський радник Франциск Ксаверій Мільбахер. Старости призначалися з Відня та мінялись як рукавички: з 1784 по 1797 місто бачило шістьох очільників.
 Крім воєводства, у колишній Дирекціі залізниць, був магістрат і всілякі економічні установи |
У 1811 році Коломия відокремлюється, і відтепер Станиславівський округ відповідає межам сучасних Богородчанського, Галицького, Тисменицького і Тлумацького районів.
Напередодні «Весни народів» 1848 року циркуль мав 271 тисячу населення.
А де ж містилось староство? У 1784 році у приміщенні колишнього єзуїтського колегіуму створили державну гімназію. Вона розмістилась у правому крилі будівлі, а староство – в лівому.
 Окружне староство містилось у колишньому колегіумі
|
Повіт-мандрівник
Після проведення реформ 1867 року на зміну округам прийшли повіти. Тепер повітовий староста займався виключно справами району й не пхався до керування містом. Територія повіту зменшилася до Галицького й Тисменицького районів (лишень у 1930-х роках поляки приєднали до нього Богородчанський).
Спочатку староство містилось у старому приміщенні, але потім гімназія розширилась, й урядовці ледь не вивалилися на вулицю. Тепер староство тулилося по зйомних квартирах, чимось повторюючи тернистий шлях магістрату, про який ми згадували в минулому номері газети.
 Нова Повітова Рада, площа Міцкевича, 4 |
Двадцять років повітові чиновники орендували апартаменти у готелі Камінського. Цей величезний будинок стояв на місті нинішнього лялькового театру й завалився у 1990-х. Потім повітовців бачили за багатьма адресами. На Мазепи, 24 (колишній клуб комунальників) вони прожили рік, аж поки не знайшли пристойне помешкання за доступною ціною. Ним виявилася кам’яниця банкіра Лямма – Мельничука, 14. Тут староство перебувало з 1911 по 1934 рік, поки дорога знов не покликала повітовців у мандри.
У серпні 1939-го староство перебралося до будинку страхового товариства «Флоріанка» по вул. Грушевського, 7. Але вже у вересні прийшли совіти, «прикрили лавочку» та відкрили там Будинок піонерів.
 Страхове товариство Флоріанка, нині – Грушевського, 7 |
Станиславівський парламент
У 1866 році прийняли крайовий закон Галичини про громади. Тоді виконавчою владою стали повітові староства, а законодавчою – повітові ради.
Спочатку станиславівська повітова рада власного приміщення не мала й тулилася у скромному двоповерховому будиночку на сучасному Вічевому майдані. На аматорському фото початку 1950-х добре видно цю видовжену вглиб споруду. Будинок розібрали у 1970-х, деякий час там був пустир, а згодом звели «переговорку».
На відміну від своїх колег зі староства, депутати ради були твердо налаштовані отримати власне «житло». Наприкінці ХІХ століття раду очолив підприємливий поміщик Брикчинський, який зумів вибити фінансування та замовити архітектору Кудельському будову парламенту.
У травні 1896 року депутати зайняли свої робочі місця у новій повітовій раді, нині – площа Міцкевича, 4. Там вони працювали до «золотого вересня». Тепер у приміщенні теж засідає рада – профспілок області.
Будинок для десяти воєвод
Коли поляки відновили власну державність, вони створили нові адміністративні одиниці – воєводства. Загалом їх було 16. Станиславівське з’явилося 1 вересня 1921 року. Своїми обрисами воно дещо нагадувало нинішню Івано-Франківську область, але з «бонусами» – Стрийським, Сколівським, Турківським і Жидачівським районами. У 1932 році Турківський і Сколівський повіти відійшли до Львівського воєводства, і адміністративна карта регіону стабілізувалась аж до початку Другої світової війни.
Першим воєводою (загалом їх було 10) став Едмунд Юристовський. А абсолютним «довгожителем» є Зігмунд Ягодзінський, який керував краєм з 1930 по 1936 роки.
Воєводство було серйозною організацією та вимагало відповідного будинку. Спочатку воно містилось на Галицькій, 2 – в колишній Дирекції залізниць. Але, крім воєводства, там ще був магістрат і всілякі економічні установи. Тому, коли у 1935 році ліквідували Станиславівську дирекцію залізниць, воєводство швидко зайняло її приміщення на Грюнвальдській. Там було де розвернутись.
Обком-фотозірка
У грудні 1939 року на зміну Станиславівському воєводству прийшла Станіславська область. Більшовики оцінили вибір поляків і працювали в тому ж приміщенні.
За німецької окупації вулицю Грюнвальдську перейменували у Губернаторську, а в будинку отаборився окружний староста доктор Гайнц Альбрехт. Збереглося багато фотографій, де парадні колони гордо дефілюють повз цей адмінбудинок.
Після війни совіти повернулися й незабаром втулили перед фасадом пам’ятники Леніну та Сталіну. Будинок був щільно обвитий диким виноградом і виглядав дуже фотогенічно. Починаючи з 1957 року, обком стає головним героєм станиславівських, а потім і франківських, поштівок і путівників.
Хатка за 20 мільйонів
Як ви думаєте, у скільки обійшлося будівництво нового приміщення обкому? Історик Володимир Полєк наводить цифру в 20 млн. радянських рублів. На ці гроші можна було звести 10 загальноосвітніх шкіл, але кому тепер жалітися? Варто згадати, що при будові цього об’єкту були знищені фортечні каземати, які мали історичну цінність.
У 1987 році обком переїхав у нове приміщення. Вісім поверхів, білий мармур, скульптурна група перед входом – це все лічило, наприклад, Луганську чи Донецьку, а не старовинному Станиславову. Може, тому практично немає поштівок із зображенням Білої хати?
15 квітня 1990 року над будинком замайорів синьо-жовтий прапор, який розвивається там і нині.
Поштівки з колекції Зеновія Жеребецького
