Тридцятого жовтня цього року в Бохумі помер професор Бохумського університету Оскар Анвайлер (1925-2020).
Ані під час свого навчання в Івано-Франківському педінституті, ані потому я й гадки не мала, що практично поруч з новим корпусом інституту минули дитячі роки Оскара Анвайлера. Донедавна і не знала, хто це. Тепер знаю, пише Галина Петросаняк у Репортері.
Доктор Анвайлер був відомим німецьким істориком Східної Європи, педагогом, вихідцем із галицьких німців. Народився біля Познані, ріс у Станиславові. Його бабуся і мати були активістками станиславівської німецької громади.
Багато років Оскар Анвайлер викладав в університеті Бохум. У 1980-х очолював Міжнародний комітет студій Східної Європи. Професор Анвайлер відомий і далеко за межами Німеччини завдяки своїм працям про розвиток німецької педагогіки, а також книжкам з порівняльної педагогіки: він аналізував і порівнював німецьку, радянську і польську системи виховання. Після виселення німецької громади 1939 року Анвайлер двічі навідував рідне місто. Востаннє ― 2010 року.
Подаю тут дещо скорочений переклад спогаду доктора Оскара Анвайлера про часи його дитинства, що минало біля великого парку у Станиславові. Він пише, що поділитися цим спогадом його спонукала книжка про наше місто Тадеуша Ольшанського, з яким він приятелював.
«Цей будинок нічим не примітний, його історія ніде не зафіксована, і я єдиний, хто ще може її розповісти. У ньому минало моє дитинство, поки 1939 року німецьку громаду не виселили зі Станиславова. Німецька громада, до якої належало близько двох тисяч людей, мешкала не тут, а в Колонії Княгинин, там, де стояли заклади Цьоклера.
Але вулиця, на якій жили ми, лежала у східній частині міста й до 1939 року носила ім’я Ґолуховського. Він був польським генералом, отож назва вулиці відповідала оточенню: неподалік від неї розташовувалися військові казарми піхоти, кавалерії й артилерії. У святкові дні діти вибігали дивитися на хвилюючий спектакль: на службу Божу до церкви у супроводі власного оркестру вулицею їхали верхи улани.
Дім під номером 116 ще до 1914 року збудував мій дід. Він був різником, отож поруч з домом стояли помешкання підмайстрів, хліви і м’ясна ятка, а поряд розкинувся садок з городом. Одразу за парканом починався великий міський парк: хлопчаком я легко проникав туди крізь дірку в дерев’яному паркані.
Сюди ми приїхали, коли мені було два роки: доти жили поблизу Познані, але мій батько раптом помер, і мама вирішила повернутися зі мною до своїх батьків. Це було 1927 року. Невдовзі помер і дід, отож я ріс з мамою і бабусею.
У нашому помешканні була велика кухня, вітальня і дві спальні. Ятку ми віддали в оренду. У невеличкому будинку через паркан жила літня єврейська подружня пара. Через кілька років різник-поляк, що винаймав у нас ятку, за два будинки від нас побудував триповерховий дім, на бічній стіні якого було виписано польською його ім’я і слова: mięso i wędliny.
Перед входом до парку стояв дім директора однієї з польських державних гімназій міста. У директора була донька і син мого віку. Ми з тим хлопцем дружили, бавилися у дворі й у його саду. Я мусив сидіти біля нього, коли він робив свої домашні завдання: його батько казав синові, щоб той брав з мене приклад. Бо свої завдання я виконував одразу після обіду. Ця роль мені не подобалася, особливо коли заходила мова про зразкову німецьку дисципліну в навчанні.
Ні у нас, ні в сусідів водогону вдома не було, у дворі стояла колонка з ручною помпою. Отож воду ми качали з глибини. Електрики у нашій частині міста не було до середини тридцятих років. Ми користувалися гасовими лампами: довгими зимовими вечорами від гарної настільної лампи струменіло світло. А від кахляної печі – приємне тепло.
Хоча наш дім стояв не там, де мешкала німецька громада, але став місцем зустрічі для багатьох її членів. Серед гостей бував і пастор Цьоклер, якого всі ми шанували, бо моя бабуся була активною діячкою у громаді та працювала у дитячому садку цьоклерівських закладів. У січні 1939 року, коли вона померла, Теодор Цьоклер здійснив похоронну відправу. Польські й українські сусіди теж ішли за домовиною на цвинтар до родинного гробівця поблизу євангелістської церкви.
У радянський час церкву зруйнували, могили ліквідували, отож сьогодні – це меморіальний сквер, у якому є кілька гробівців з часів до 1939 року і меморіальний комплекс пізніших часів. У цьому місці більше нічого не нагадує про німців.
У дитинстві протягом двох років я відвідував громадську польську народну школу, до якої від нашого дому хвилин з десять ходи. А потому перейшов у приватну школу німецької громади. Згодом – у німецьку гімназію на Кілінського, неподалік вокзалу. Дорога до школи займала близько пів години, зимою і літом до школи я ходив пішки. По шістдесяти роках, узявши в Івано-Франківську таксі, я детально пояснив водієві, як їхати, щоб дістатися до мого дому…
Під час мого пізнішого візиту до Станиславова 2010 року виявилося, що вулиця знову змінила назву. Тепер вона носить ім’я українського політика Чорновола, що кілька років тому загинув за нез’ясованих обставин. Наш будинок зберіг свій старий номер. Люди, що мешкали у нім після 1939 року, теж пережили різні політичні трансформації й могли б чимало розповісти».
