Станиславів (тепер – Івано-Франківськ) у другій декаді травня 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski, Богдана Скаврона та порталу Збруч.
Продовження серіалу. Попередня серія – «Виборча лихоманка. Все, як тепер».
У п’ятницю, 17 травня 1907 року ціла Австрія (так звана Цислейтанія чи Долитавщина) обирала послів до Державної Ради (парламенту). У місті Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) послом заледве не став представник партії сіоністів, колишній міський рабин Маркус Брауде, який несподівано випередив обох «польських» кандидатів – чинного посла Павла Ствертню та так званого «польського» єврея Едмунда Рауха. Проте, щоби здобути прихильність абсолютної більшості виборців і пройти до парламенту вже в першому турі, сіоністу забракло аж 730 голосів. Виборці в Станиславові розподілили свої голоси між трьома головними конкурентами майже порівну.
Як повідомляв Kurjer Stanisławowski у числі за 19 травня, доктор Брауде отримав 1204 голоси, Павел Ствертня – 1151 голос, Едмунд Раух – 1119 голосів. Решта кандидатів безнадійно відстали: соціаліст Макс Зайнфельд набрав лише 222 голоси, українець Володимир Янович – 134 («із п’яти сотень руських голосів», – іронічно зауважила польська газета), а доктора Еліяша Фішлера підтримали тільки 23 особи: «за нього голосували навіть не всі з тих 75 осіб, які входили до його виборчого комітету і поставили свої підписи на афішах», – саркастично писав Kurjer Stanisławowski.А своєрідний антирекорд встановив місцевий лікар, відомий тим, що практикував у найбідніших єврейських кварталах, доктор Фелікс Берґгоф – йому свою довіру висловили лише 13 виборців.
Разом із тим газета наголосила на надзвичайно високій активності мешканців Станиславова, які прийшли на дільниці, щоби віддати свій голос на тих виборах.
«Із 4 350 виборців взяли участь в голосуванні 3 866, тобто 89% – цифра небувало велика, яка свідчить про нечувану агітацію, яку проводили прихильники всіх кандидатів», – оперативно, уже через день після голосування, наводив результати підрахунків Kurjer Stanisławowski.
Агітація справді велася бурхливо. Зокрема, агітаторів за чинного посла до парламенту, залізничника Павла Ствертню звинувачували у надмірній нав`язливості, з якою вони поширювали передвиборні летючки. У пана Ствертні, зауважувала газета, «погані порадники і приятелі, які, випускаючи летючки образливого та наклепницького змісту, завдають шкоди перш за все самому пану Ствертні».
«Ми не вважаємо, що пан Ствертня схвалює такі методи боротьби. Хорони Боже кожного кандидата від таких тлумків і зарозумілих радників, які більше шкодять, ніж допомагають», – писав Kurjer Stanisławowski.
Водночас в газеті обурювалися цілеспрямованим і регулярним здиранням афіш, розклеєних у місті на підтримку підприємця Едмунда Рауха, якого вважали компромісною фігурою як для польського, так і для єврейського електорату, і який протистояв насамперед Маркусу Брауде, підтримуваного євреями – супротивниками асиміляції з поляками. Зважаючи на те, що агітаційні плакати інших кандидатів залишаються неушкодженими, газета робить висновок, що займатися таким шкідництвом не можуть представники «магістратської партії» (тогочасної партії влади, яка підтримувала «польського» єврея Рауха, до котрої партії належав, зокрема, й бурмістр Станиславова, ще один «польський» єврей Артур Німгін), а радше особи з партії так званих «чистих виборів», маючи на увазі сіоністів.
Тим часом на підтримку Едмунда Рауха в театральній залі зібралися місцеві ремісники та промисловці (за даними газети, прийшли близько 300 осіб), серед яких були відомі в місті громадсько-політичні діячі Горошкевич, Листовський, Зайбальд, Фідлер й інші. «Його кандидатуру підтримали також доктор Німгін і доктор Цига, які закликали присутніх без огляду на віросповідання голосувати за національну кандидатуру, тобто Едмунда Рауха», – наголошувала місцева газета.
Але, попри всі зусилля своїх опонентів, Маркус Брауде здобував щораз більшу прихильність у Станиславові. Газета відзначала, що його підтримка зростала не лише серед «темної маси євреїв», Брауде підтримували також деякі представники інтелігенції. «Сіоністична агітація, як усім відомо, проводиться дуже жваво, особливо при пробудженні низьких інстинктів, і може створити для нас результати немислимі та несподівані. На це треба зважати, ситуація є дуже напруженою, можемо вийти з неї переможцями тільки за умови нашої солідарності… В день виборів нехай нікого не забракне біля виборчих урн, бо не відомо, чий голос стане вирішальним», – звертався до виборців Kurjer Stanisławowski.
Щоб забезпечити високу явку виборців, у станиславівському магістраті спеціальним розпорядженням бурмістра від 14 травня того року навіть дозволили видавати талони для голосування у переддень та в сам день виборів. Не дивно, що в результаті тільки 244 виборці не отримали своїх талонів на голосування і не змогли стати учасниками виборів.
Сама ж процедура голосування у той час виглядала так. Місто було поділене територіально на чотири виборчі секції, три з яких мали облаштовані виборчі дільниці у реальній школі (тепер – стоматологічний корпус медичного університету на вулиці Незалежності), а ще одна – у жіночій школі імені Королеви Ядвіги (тепер – ЗОШ №7 на вулиці Грушевського). Проголосувати тут можна було від 8-ї години ранку до 6-ї вечора. Для цього потрібно було прийти на виборчу дільницю з отриманим в магістраті талоном, в якому було вказано секцію, до якої належить виборець, і власноручно та правильно вписати у нього ім’я та прізвище кандидата (забігаючи наперед, зауважимо, що лише неправильне написання деякими виборцями імені Маркуса Брауде завадило йому стати переможцем у другому турі). Заповнені картки виборці складали вдвоє чи вчетверо і віддавали голові виборчої комісії, а той вкидав їх в урну.
«Ніхто не повинен нікому повідомляти, за кого голосує і яке ім’я на своїй картці написав, бо голосування є таємним. Голосувати за дорученням не можна, кожен повинен віддати свій голос особисто, а про всяк випадок добре би було мати при собі документ для ідентифікації особи», – нагадував у спецвипуску в переддень виборів Kurjer Stanisławowski.
Коли після підрахунку голосів у Станиславові з’ясувалося, що абсолютної переваги (для перемоги в першому турі слід було отримати 1934 голоси) не має жоден із кандидатів, одразу ж на наступну пятницю, 24 травня, було призначено другий тур голосування, до якого вийшли сіоніст Маркус Брауде та польський націонал-демократ («ендек») Павел Ствертня.
«Сталося, на жаль, те, про що ми попереджали і чого ми найбільше боялися. Нерозважливо і не по-громадянськи, із завзяттям, гідним кращого застосування, поборений кандидат жид-поляк, який обіцяв вступити після перемоги на виборах до «Польського кола» [польська фракція у парламенті. – Z] був переможений, а пройшов до наступного кола виборів протегований ствертнівцями ворог польськості Маркус Брауде», – побивався Kurjer Stanisławowski, закликаючи виборців віддати свої голоси за Павла Ствертню, щобb не допустити обрання від Станиславова послом «демагогічного кандидата Брауде».
Стурбованість поляків можливою втратою депутатського мандата можна було зрозуміти: вони саме відчували грізну політичну конкуренцію від українських партій, які отримували щораз більшу підтримку на виборах у Східній Галичині. Зокрема, у Станиславівському повіті впевнену перемогу здобував український радикал Левко Бачинський, випередивши і соціаліста Зейнфельда (до речі, той найбільше набрав у промислових районах – так званих Княгининах біля Станиславова, де мешкали здебільшого залізничники), і польського ставленика Адольфа Ценьського.
Відомо, що вибори до австрійського парламенту 1907 року стали для українців справжньою перемогою. Хоча за кількісним складом «Українське коло» поступалося «Польському», але у відсотковому відношенні до кількості населення в краї українських представників у австрійському парламенті було навіть більше.
Тим часом діловий Станиславів жив очікуваннями інших виборів – у місцевому Позичковому банку, де після скоєної бухгалтером Гільчером крадіжки наглядова рада змушена була оголосити про зміну директорів. Для цього одразу після Зелених свят, що випадали того року на початок червня, мали відбутися загальні збори членів банку – однієї з найдавніших фінансових установ міста, до заснування якої долучився свого часу легендарний станиславівський бурмістр Ігнтацій Камінський, відбудовник міста після катастрофічної «мармулядової» пожежі 1868 року.
«У зв’язку із відставкою, оголошеною ще перед закінченням дисциплінарного слідства, всієї дирекції банку, з’явилася важлива справа вибору нових керівників цієї інституції, яка існує вже сорок років і тільки з вини власних членів не займає відповідного місця, на яке її могли би вивести професійно вишколені люди», – зазначав Kurjer Stanisławowski.
А для простих станиславівців, які не мали причин перейматися проблемами Позичкового банку, дошкульнішими були ціни у місцевих м’ясних крамницях. Зокрема, дописувач до газети нарікав на м’ясника Вольфа Купфермана, який торгував на площі Міцкевича, біля приміщення польського товариства «Сокіл».
«Той пан насміхається з обов’язкових тарифів на м’ясо і міських торгових органів, за м’ясо низької якості править велику ціну, на три фунти м’яса звичайно додає фунт костей, а коли покупець не хоче дати себе скривдити, поводиться щодо нього по-хамськи», – йшлося у дописі.
І про хліб духовний. Поки у театральних і актових залах вирували передвиборчі збори, мистецьке життя міста викотилося на вулиці – бо ж і погода цьому сприяла.
«Ансамбль залізничників «Гармонія» щовівторка виступатиме на площі Франца Йосифа з пів сьомої до пів восьмої години вечора», – повідомляла газета.
Можна не сумніватися, що у вівторок перед другим туром голосування музиканти-залізничники включили до свого репертуару так званий «Марш Ствертні», спеціально написаний капельмейстером цього ансамблю.
Далі буде…
Comments are closed.