Незважаючи на майже санаторні умови утримання, станіславський табір для голландських військовополонених все ж таки залишався тюрмою. А в кожній тюрмі знайдуться в’язні, які сплять і бачать, як із неї вирватись. Справа була не з легких, адже Сталаг-371 знаходився майже за дві тисячі кілометрів від їхніх домівок. До того ж, ніхто з голландців не знав ані слова українською, щоб якось порозумітись з місцевим населенням. Однак кілька шибайголів таки примудрились щасливо втекти.
Читайте також:
Сталаг-371. У Станіславському концтаборі утримували голландських військовополонених.
Сталаг-371. Про умови утримання, їжу та футбол у Станіславському концтаборі.
Перший пішов
Табір дуже добре охоронявся. Його оточував мур заввишки п’ять метрів, по верху якого був натягнутий колючий дріт та вмуроване у стіну товчене скло. Підхід до стін перегороджував триметровий паркан з колючого дроту, який йшов по периметру, а за ним ходили німецькі охоронці. По кутах стояли чотири високих вишки, піднятись на них можна було лише по містках ззовні табору. Ввечері там чергували солдати, озброєні кулеметами MG-34, вони ж підсвічували стіни прожекторами.
Зі Сталагу вела центральна брама, що виходила на нинішню Чорновола — біля неї постійно стояли двоє чатових. Ще були дві хвіртки: одна біля бараків росіян, вела до табору кадетів (тепер юридичний інститут на Національної гвардії), інша розташовувалась з південного боку і провадила на пустир. Через неї до табору завозили припаси. Зазвичай обидві хвіртки були зачинені та, звісно, охоронялись. Поза мурами навколо табору ходив озброєний патруль. Отже, система охорони може й не дотягувала до знаменитого Шоушенка, втім виглядала цілком пристойно. Особливо для миролюбних голландців.
Список втікачів відкрив морський лейтенант Оноре Набер. Його план був простим і зухвалим — як усе геніальне. При відступі більшовики підпалили клуб на третьому поверсі головної будівлі. Для його відновлення німці залучили польських робітників зі Станіслава. Щодня вони приходили до табору, показували на КПП перепустку, працювали у глядацькому залі, а після обіду йшли геть. Протягом багатьох днів лейтенант Набер сидів біля вікна і ретельно вивчав розпорядок дня поляків. Нарешті, він відважився.
3 листопада 1942 року Набер стер зі свого цивільного одягу намальовану зубною пастою абревіатуру KGF — військовополонений. Дочекавшись, коли робочі попрямують до виходу, він спокійно вийшов із будівлі та пристроївся позаду. Проходячи повз вартового на КПП, лейтенант махнув йому рукою та привітно посміхнувся. Німець відповів йому тим самим. Набер безперешкодно вийшов на вулицю і більше його ніхто не бачив.
Клієнти «Асоціації подорожей»
Приклад Набера довів, що з табору можна втекти. Найбільш активні в’язні розпочали підготовку до наступних втеч. Їх координувала група офіцерів, що мала кодову назву «Асоціація подорожей». Вони перешивали форму на цивільний одяг, підробляли паспорти й перепустки, конвертували гроші, заготовляли консерви. Більшість маршрутів вела до Угорщини. Ця країна не перебувала у стані війни з Нідерландами і не видавала німцям втікачів. До того ж Угорщина, була дуже близько — за Яблуницьким і Вишківським перевалами. Так, так, Закарпаття тоді контролювали мадяри!
Наступну втечу здійснив 2-й лейтенант Герріт ван дер Вальс 21 серпня 1943 року. Йому вдалося перейти Карпати й дістатися Угорщини, де він примкнув до руху опору. Однак у грудні 1944-го він потрапив до рук радянського СМЕРШу. Цілодобове знущання чекістів довело його до спроби самогубства — ван дер Вальс кинувся в шахту ліфта. Відкачали. Помер від ран у 1948 році, коли війна вже давно закінчилась.
Іншому офіцеру вдалося втекти завдяки своїй екзотичній зовнішності. Його звали Карл Доув ван дер Крап, 2-й лейтенант військово-морських сил, що народився у колоніальній голландській Ост-Індії (теперішня Індонезія) і сильно скидався на японця. Один із небагатьох офіцерів Крап не підписав «Декларацію честі» та одразу загримів у концтабір. За три роки він здійснив 13 (!) невдалих спроб втечі. Залишається лише дивуватись терплячості німців. Втім, чотирнадцята спроба увінчалась успіхом.
Крап і морський офіцер Фредерік Крумінк (на прізвисько «Ведмідь») за 36 годин вирили тунель під стіною і вирвались на волю. Японія була союзником Німеччини, Крап виглядав як стовідсотковий її громадянин, тож патрулі їх не чіпали. За підробленими японськими посвідченнями офіцери вільно купили у касі залізничні квитки до Варшави і там приєднались до Армії Крайової.
А наприкінці війни він ще встиг взяти участь у визволенні Індонезії від японських загарбників.
Якби не Ковпак…
Найбільш оригінальним був план втечі, який розробили пілоти Попелієр, Ван дер Поль, Фергаке, Іоханн Бентік, Сінгор, Сейдліц Курцбах, Ліхтенмут і артилерист Емст. З верхнього поверху торцевого крила в’язниці відкривалась панорама на Станіславський військовий аеродром. Офіцери помітили, що туди регулярно прилітає німецький поштовий літак Ju-52, тож вирішили його викрасти та долетіти до союзників.
Починаючи з травня 1943-го вони готувались. Зранку до вечора хтось із них сидів біля вікна горища з годинником та уточнював розклад руху поштового літака. Намалювали схему станіславського летовища, склали безпечний маршрут руху до нього та приблизний план польоту. Найкращий час для нападу припадав на вечір, коли німецькі пілоти вечеряли у місті, літак стояв заправлений і біля нього крутилася лише пара техніків.
Головною проблемою було вибратись з табору. Спершу втікачі планували вирити тунель під зовнішнім муром, але з того нічого не вийшло. У червні часто йшли дощі, підземний хід заливало водою і, нарешті, він обвалився. На щастя, німці нічого не помітили. Потім втікачі вирішили подолати колючу огорожу, паркан і тихцем зникнути в лісопосадці, що була на місці теперішніх вулиць Софії Галечко та Карпатської Січі. Для цього вони поділились на кілька груп по 2-3 чоловіки, запаслись інструментом для перерізання дроту, мотузками, ковдрами для накриття битого скла.
Операцію призначили на кінець липня, однак в останній момент усе відмінили. Через карпатський рейд радянських партизанів Ковпака німці посилили охорону табору і аеродрому.
Забігаючи наперед скажу, що частині пілотів вдалося втекти наступного року. Ганс Бентік дістався до Угорщини, де плюнув у душу Люфтваффе, викравши для американців літак Heinkel He 111.
Мішок з молодими блохами
На початку 1944 року нацистське керівництво прийняло рішення евакуювати голландців зі Станіслава углиб Німеччини – до офлагу-67 у Нойбранденбурзі.
11 січня в’язнів вишикували у колону та погнали в бік залізничної станції. Дорогою 1-й лейтенант Віллєм Альберт стрибнув у каналізаційну трубу. Конвой відкрив вогонь, втікача важко поранили, після чого відправили у табір смерті Маутхаузен, де він загинув.
Однак, цей жорстокий приклад не зупинив інших. Кілька офіцерів і кадетів видовбали у стінках дерев’яних вагонів діри та вистрибнули з потяга. Серед них були лейтенант Едвард ван Готегем і вже знайомий нам Бентік. Втікачі загубили один одного і довго блукали вздовж Дністра, між Єзуполем та Дубівцями, аж доки їх не затримав патруль УПА. Після ретельної перевірки упівці переконались, що перед ними не радянські партизани чи німецькі дезертири. Командир 4-ї військової округи «Говерла» Іван Бутковський наказав виділити супровід і провести десять втікачів до угорського кордону. Важка подорож засніженими перевалами увінчалась успіхом і незабаром голландці вже перебували у повній безпеці — в будинку шведського посольства у Будапешті. Пізніше Готегем написав мемуари «Моя зустріч з УПА».
Загалом, під час етапування зі Станіслава до Нойбранденбургу з потяга втекло, за різними оцінками від 118 до 142 чоловік. Через це німці назвали ешелон «Мішком з блохами», а його коменданта відправили на Східний фронт.
Втім, стрибали далеко не всі — переважно кадети і молоді, неодружені лейтенанти. Дерк Хендрік Бретховер, син колишнього в’язня Сталагу, якось спитався у батька, чому він ніколи не пробував втекти. Той відповів, що, згідно з міжнародними конвенціями, німці продовжували виплачувати сім’ям військовополонених їхні зарплати. А щойно в’язень втікав, нарахування припиняли, рідня у Нідерландах залишалась без грошей. І це тримало краще, ніж вежі з кулеметами.
Автор: Іван Бондарев
