Ще на початку 1990-х, будучи школярем, я ходив на важку атлетику у фізкультурно-оздоровчий комплекс, що на Симоненка. Там мені розповіли одну цікаву легенду.
Жив у Франківську хлопець, якій обожнював культуризм. Він їв протеїн, качався за системою Джо Вейдера, мріяв завоювати титул «містер Олімпія» та наздогнати Арнольда Шварценеггера і Лі Хейні. У спортзал він приходив першим, ішов останнім. Найкраще давався йому жим лежачи — «на груди» хлопець брав уже 250 кг.
Одного похмурого листопадового вечора ця надія світового культуризму, як завжди допізна, засидівся у тренажерному залі. Решта спортсменів вже давно пішли додому, а цей все качався.
Той жим лежачи є однією з небезпечних вправ. За правилами, хтось має підстраховувати спортсмена, аби вчасно забрати штангу, якщо щось піде не так. Але наш бодібілдер був впевнений у собі і не потребував нічиєї допомоги. Він ліг на лавку та самотужки почав тягати штангу. Проте цього разу не розрахував сили й наприкінці не зміг підняти штангу. Після кількох спроб скинути її з себе спортсмен вкінець знесилився, не міг навіть поворухнутись і почав кликати на допомогу. Але охоронець спорткомплексу знав, що він завжди надовго затримується в залі, тому преспокійно дивився телевізор у своїй коморці. Коли ж він пішов гасити світло, то з жахом побачив мертвого бодібілдера із посинілим обличчям…
Потім розповідали, що ночами у вікнах спортзалу часто блимає блакитне світло і гримить залізо. Це загиблий культурист не припинив тренувань і після смерті.
Звісно, ніхто в цю історію не вірив, усі вважали її дитячою страшилкою. Однак увечері жоден зі спортсменів чомусь не лишався в залі наодинці.
 |
Comments are closed.