Продовжуємо тему картин, присвячених нашому місту, яку почали в минулому номері.
Хотілося б назвати цю статтю «Станіславський вернісаж», але Станіславом ми були протягом 1940-1962 років. Переважна більшість картин датована пізнішим періодом, коли місто вже носило ім’я Івана Франка. Хоча, одна акварель написана під час війни, пише “Репортер”.
Втрачені вулиці його дитинства
Художника Михайло Зорія (1908-1995) можна вважати корінним живописцем міста на Бистрицях, оскільки він народився у Станиславові. Рано втратив батька, після завершення української гімназії працював вантажником і чорноробочим на будовах. За протекції Богдана Лепкого поступив на малярський факультет Краківського університету. Потім у Станиславові малював афіші й декорації для вистав, викладав малюнок в українській купецькій гімназії та середніх школах, розписав каплицю редемптористів, яку знищили при будівництві пологового будинку. Головним досягненням майстра є пам’ятник композитору Денису Січинському, який відкрили у 1943 році.
До теми Станиславівський вернісаж, – що малювали місцеві художники 100 років тому
Після війни художник отримав 10 років «за антирадянську агітацію». Можливо, його підозрювали у зв’язках з ОУН, а може, не змогли пробачити, що пам’ятник за його проектом постав у часи німецької окупації. У в’язниці Зорій ледь не помер від дистрофії – у свої 39 важив лише 39 кг. В’язничне начальство вчасно помітило талант живописця і залучало його до оформлення наочної агітації. «За зразкову поведінку» звільнився на три роки раніше.
У Станіславі його не хотіли приймати до Товариства художників – прообразу сучасної спілки. На життя заробляв учителем малювання і креслення у російськомовних школах № 1 і 14.
Біограф Зорія, мистецтвознавець Володимир Баран зазначав, що у 1930-х той створив цикл малюнків «Вулиці мого дитинства». На них міжвоєнний Станиславів, вуличні торговці, ліхтарники, бродячі майстри, нечисленні авто, кінні фіакри. На жаль, роботи були вилучені при арешті художника і їхній слід загубився.
Втім, дещо збереглося. Наприклад, у Музеї мистецтв Прикарпаття є чорно-біла акварель «Катедральний собор у Станіславі». Вона написана у 1942 році і показує звичну нам катедру з незвичного ракурсу. Це вид з вулиці Курбаса, прямо – площа Міцкевича, праворуч – кам’яниця № 7, з аварійними атлантами.
Друга робота майстра, на який ми зупинились, називається «Вид з вікна квартири на вулиці Розумовського» і датована 1968 роком. Довший час художник жив у комуналці на вулиці, яка носила ім’я не українського гетьмана, а радянського генерала. Нещодавно її перейменували у Теодора Цьоклера. Це район так званої Німецької колонії, де збереглось багато старовинних особняків. На передньому плані бачимо будинок № 7 (нині сильно перебудований), позаду темніє школа № 14, а на обрії сторчить димар електростанції.
Сучасний Франківськ не забув свого живописця. У 1995-му, після смерті художника, одну з вулиць Німецької Колонії назвали іменем Михайла Зорія.
Місто шістдесятих
Реставратор і краєзнавець Зеновій Соколовський писав, що кожен медик повинен знати латину, а кожен архітектор мусить малювати. Леонід Попиченко (1937-2018) яскраво це підтвердив. Він уродженець Черкащини, хоча доля намертво пов’язала його із Галичиною. Після школи хлопець поступив до Львівської політехніки на архітектора. При розподіленні у 1960-му потрапив до Станіслава, а через два роки (!) став головним архітектором міста.
За 20 років на керівній посаді Попиченко, як співавтор, брав участь у розробці проектів ательє мод на розі Незалежності і Січових стрільців, Будинку художника, добудови головпоштамту. За Білу хату (обком партії) отримав грамоту Держбуду України та Національної спілки архітекторів. Саме за керівництва Попиченка стометрівка стала пішохідною – третьою в СРСР.
А ще він аквареллю та гуашшю малював історичне середмістя Івано-Франківська. На «Етюді з катедрою» можна побачити, як у 1960-х виглядав майдан Шептицького. Тоді він був площею Урицького – начальника петроградського ЧК, який не мав до нашого міста жодного стосунку. У катедрі містилась православна церква. На площі розміщувався центральний автовокзал – аби вивільнити місце під парковку й буфет, безжально знесли барокову дзвіницю.
А це «Вулиця Галицька». Надворі 1966 рік, до будівельного буму ХХІ сторіччя ще далеко, тож центр міста ще може слугувати декораціями для зйомок історичного фільму. Але в очі знов кидаються автобуси – дається взнаки близькість автостанції. Хоча головним героєм тут, безперечно, є стара архітектура.
Від сецесії до «панельок»
Його називали найкращим акварелістом області, хоча він планував бути скульптором. На вулиці Вовчинецькій, 10 висить анотаційна дошка, яка зазначає, що тут мешкав художник Микола Більчук (1928-2005). Він народився на Хмельниччині, в родині сільського дяка. У сільраді не знали, як записати професію батька, тому зазначили просто – «служитель культу».
Закінчив львівське художнє училище за фахом скульптури, потім станіславська художня артіль, армія, демобілізація, навчання у станіславському педінституті. Талановитого студента помітили та залишили викладачем образотворчого мистецтва у рідному виші. У 1964-му він поїхав до Угорщини викладати малювання у школі для дітей радянських військових. Ті кілька років за кордоном повністю змінили його мистецькі пріоритети. Якщо до того художник писав природу й натюрморти, то після знайомства з Будапештом почав замальовувати міські краєвиди. Після повернення малював Франківськ. Більшість його робіт припадає на сімдесяті – початок вісімдесятих, коли Більчук очолював дитячу художню школу.
В його доробку багато акварелей, але ми зупинимось на двох. На цьому малюнку видно теперішню вулицю Шашкевича, яка раніше носила ім’я космонавта Комарова. Тоді стометрівка не була пішохідною, і тут їздили автівки. Зверніть увагу на ліву частину малюнка – молочного кафе ще нема, на його місці стоїть потужний кам’яний паркан.
А над локацією цієї акварелі довелось добряче поламати голову. Ніби знайомі будинки, але одразу не скажеш, де це. Річ у тому, що художник обрав досить незвичний ракурс – подвір’я дев’ятиповерхівки № 22 на Набережній Стефаника. Її під’їзд ми бачимо ліворуч, навпроти – торцевий бік будинку № 20 з аптекою на першому поверсі. Більчук також увіковічнив маленьку хатинку, що виходила на проїжджу частину, від якої тепер навіть сліду не лишилось. У 1970-х цей район вважався новобудовою, тепер це «старі радянські панельки». Можливо, років за п’ятдесят будинки віднесуть до «історичної забудови Івано-Франківська»?
