Пропонуємо свіжу публікацію франківського журналіста Богдана Скаврона на порталі Збруч.
Наприкінці 1906 року в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) завершувалася реконструкція залізничного вокзалу, який на той час уже став затісним і для пасажирів, і для працівників залізничних служб, які обслуговували пасажирські та вантажні перевезення.
«Уже наступного року будемо оглядати будівлю, для спорудження якої, до слова, ми самі небагато доклали зусиль, і маємо завдячувати лише енергійним старанням придворного радника, начальника Дирекції залізниць пана Фестенбурга та, великою мірою, посла Ствертні тому, що в Станиславові постане залізничний двірець, який відповідає європейським вимогам», – писала у числі за 23 грудня 1906 року місцева газета Kurjer Stanisławowski.
З нагоди завершення перебудови у станиславівській філії Польського політехнічного товариства відбулося зібрання, на якому якийсь інженер Вассершторм «з планом у руках та на основі затверджених дат» розповів про те, як зміниться вигляд двірця.
Перший залізничний вокзал у Станиславові
Перший залізничний вокзал у Станиславові з’явився ще 1866 року, щойно через місто проклали колію, яка сполучала Львів, Чернівці і румунське місто Ясси. Він був споруджений у так званому «аркадовому» стилі (німецькою мовою – Rundbogenstil) і мав порівняно невеликі розміри. Через 20 років до двірця добудували два одноповерхові флігелі, де розмістилися канцелярія, їдальня та пошта. А вже 1899 року станиславівська Дирекція залізниць звернулась до профільного міністерства з проханням ще більше розширити старий вокзал, зажадавши на це мільйон корон. Зрештою, план перебудови австрійські урядовці затвердили, але кошторис витрат на неї значно врізали – до 600 тисяч корон.
«Остаточний проект реконструкції виконано в Міністерстві залізниці під керівництвом нашого земляка (уродженця Галичини – Z), старшого радника з будівництва інженера Баудіша», – повідомляла газета.
Віденський архітектор Ернест Баудіш раніше уже проектував декілька споруд для потреб залізничників у Станиславові. За його проектом були збудовані Дирекція залізниць (тепер корпус медичного університету), житловий будинок для залізничників та приміщення привокзальної пошти та телеграфу. Окрім того, він був автором перебудови вокзалів у Тернополі, а також у польських містах Бохні й Тарнові.
Більшість робіт із реконструкції виконували місцеві, галицькі фірми. Газета наголошує, що тільки 55 тисяч корон із загальної суми були виплачено «чужинцям», які встановлювали центральне опалення та виконували слюсарські роботи. Після перебудови у стилі неоренесансу двірець набув такого вигляду: у вестибюлі заввишки 20 метрів (в основі – 20,5 х 14,3 м) розташувався головний вхід і каси – п’ять пасажирських і одна багажна, обабіч головного входу йшли два коридори: правий вів до залу очікування для пасажирів, які подорожували І і ІІ класом, та ресторану, лівий – до залу очікування для пасажирів вагонів ІІІ класу та ще одного ресторанчика. «З кожного коридору можна легко дістатися до вбиралень», – наголошував Kurjer Stanisławowski.
До речі, на різьблених фризах бічних павільйонів (з боку перону) донині збереглися дати початку й завершення реконструкції. Станиславівський вокзал майже без руйнувань пережив обидві світові війни. Лише зі шпилю над центральним куполом зникла крилата фігура жінки, яка символізувала залізничний рух. Останній раз «крилата провідниця» зустрічається на листівках 1920-х років. Також кудись поділись кутові архітектурні прикраси з дахів двох бічних павільйонів.
Варто зауважити, що свого часу вокзал став першою міською спорудою, куди провели електрику. Завдяки німецькій фірмі «Сіменс і Гальське» за 10 років до перебудови, 13 січня 1897 року двірець, привокзальна площа, перон і навіть залізничні майстерні у Станиславові були електрифіковані.
Залізнична колія до Воронєнки
У Ворохту, на лижі (але на 10 років пізніше)
Необхідність розширення вокзалу, очевидно, була зумовлена зростанням потоку пасажирів: на той час через Станиславів уже було прокладено залізничні колії і розпочато рух потягів до Стрия (1875), Гусятина (1884) і в гори – до Воронєнки (1894). Останній напрямок австрійська влада намагалася популяризувати, щоби привабити туристів у Східні Карпати, зокрема, до Ворохти, де, крім санаторіїв і пансіонатів для літників, у зимовий період були обладнані притулки для лижників. Для цього на час зимового туристичного сезону (від 1 грудня до 15 березня) навіть вдвічі зменшили вартість квитків зі Станиславова до Ворохти. Щоправда, у касах станиславівського вокзалу часом замовчували інформацію про ці скидки, і пасажири на це нарікали.
«Багато людей скаржаться, що в касі тутешньої залізничної станції не знають про розпорядження Дирекції залізниць від квітня 1906 року І.13415/6, яким призначено видавати туристичні квитки зі Станиславова до Ворохти зі знижкою 50% також у зимовий період», – повідомляв Kurjer Stanisławowski, вимагаючи від касирів «дотримуватися встановлених інструкцій в інтересах розвитку туризму».
До слова, знижувати вартість залізничних квитків тоді було заведено не тільки на туристичних маршрутах. Так само з 1 грудня 1906 року на цілу корону подешевшали квитки у спальних вагонах, які обслуговувало Міжнародне товариство спальних вагонів, – на маршрутах Ісканя–Львів та Львів–Краків. Про це також було повідомлення в місцевій газеті.
Поки ж зі станиславівського вокзалу вирушали в мандрівку в засніжені гори туристи з різних куточків Австро-Угорщини, до Станиславова з’їхалися народні вчителі з тутешнього повіту. Зібралися вони з приводу мізерної платні, яку отримували за свою нелегку працю.
«Учительська платня радше нагадує милостиню, а не винагороду за працю… Утримання коня у війську коштує майже стільки ж, скільки платять учителеві, а на утримання в’язня в тюрмі витрачають суму, яка дорівнює вчительській пенсії», – цитував Kurjer Stanisławowski виступ на зборах вчителя зі станиславівського передмістя Гірки (тепер – мікрорайон Івано-Франківська) пана Форовича.
Як повідомляла газета, учительське зібрання було вельми представницьким: із 250 народних учителів та вчительок з цілого повіту присутніми були аж 220. На зборах вирішили вимагати від уряду адекватної винагороди за вчительську працю, прирівнявши її до оплати праці державних службовців 9-11 ранґу.
Окрім вчителів, свої збори у Станиславові провели також польські жінки міста. Причому пані та панянки обговорювали зовсім не тогочасну моду і навіть не обмеження жіночих прав – приводом для віче став важкий економічний стан Галичини. Перед станиславівськими дамами виступив громадський діяч Юзеф Ольшевський зі Львова, який виголосив розлогу доповідь про роль жінок у суспільстві. Але засідання не перетворилося на філософський диспут, станиславівські дами виявилися доволі практичними особами й ухвалили на зборах цілком конкретну резолюцію.
«Зрештою панна Хадзиньска зробила пропозицію, щоб усі польські жінки в Станиславові купували тільки місцеві вироби, навіть якщо вони поступаються якістю чужоземним. Цю пропозицію було одноголосно схвалено», – повідомив Kurjer Stanisławowski, зауваживши, що півсотні присутніх після зборів записалися до Товариства сприяння промисловості, в якому було створено жіночу секцію.
Будівля колишнього Міщанського банку – тоді й тепер
А тим часом люди, які не мали особливих клопотів з грішми, зібралися у приміщенні Міщанського банку, однієї з провідних фінансових установ Станиславова. Цей банк володів розкішною кам’яницею на вулиці Сапєжинській (нині – вул. Незалежності, 15), спорудженою 1900 року. 15 грудня 1906 року тут було зареєстровано нову фінансову установу – «Земельну спілку в Станиславові».
«Потреба в такій Спілці, яка би принаймні частково регулювала стосунки в аграрних справах, відчувалася в нашому краї вже багато років, тому її появу вітаємо з щирою радістю, у переконанні, що вона стоятиме на охороні не тільки панських маєтків, але й польських земель від переходу в чужі руки», – наголошував Kurjer Stanisławowski.
До Спостережної ради «Земельної спілки» увійшли М.Брикчинський із села Загвіздя, директор Федерального банку у Львові Пьотр Щепанський, Ян Пошінгер і А.Ліпський зі Станиславова. Дирекцію новоствореної спілки очолили Г.Потворовський з села Радча, В.Заячковський і В.Лясек зі Станиславова. На першому зібранні спілчани підписались на 22 тисячі корон, а статутний фонд закріпили у розмірі 100 тисяч корон. Мінімальний внесок для участі в спілці становив 1000 корон.
Поки ж багатії збирали кошти для вирішення своїх земельних питань, поліція продовжувала розшук зловмисників, які перед тим скоїли найбільшу в історії станиславівської пошти крадіжку, поцупивши з поштового фургона грошові перекази на суму 54 тисячі корон.
Справа отримала несподіваний поворот: недільного вечора сторож місцевої ратуші Антоній Шкамат виявив у туалеті підкинутий мішечок, в якому були акції та векселі. У поліційному відділку, куди сторож приніс знайдений пакунок, з’ясували, що цінні папери – частина вкраденого невідомими злодіями. Таким чином розмір шкоди зменшився до 46 тисяч корон.
«Внаслідок цього у подальшому було арештовано ще й сторожа Шкамата, який є хворим і немічним 70-річним чоловіком, та ще трьох працівників поштової служби», – з деяким подивом зазначив Kurjer Stanisławowski.
Загалом під вартою, окрім старенького та, очевидно, безневинного сторожа, перебували п’ятеро працівників Станиславівської пошти: Остапчук, Бабіїв, Яриновський, Павліковський та Цьолка (хоча достеменно довести їхню причетність до крадіжки слідчим ніяк не вдавалося).
