Їх знають за назвою «Крук». Але самі бійці батальйону оперативного призначення відхрещуються від цієї назви. Кажуть, це не офіційна назва, підтвердження нема й не буде. Те саме стосується і порядкового номера – чотири. Тож правильніше буде так: батальйон оперативного призначення Національної гвардії України. Він такий єдиний.
Нудьгувати не доводилося
У зону АТО батальйон поїхав без зайвого галасу. Зараз уже вдома. Повернулися всі. Невдовзі знову на схід.
У батальйоні служать бійці із заходу, сходу та центру України. Третина з них говорить російською.
«Жодних протиріч не виникало, – каже командир батальйону Сергій Шуляк. – Що гуцул з Верховини, що росіянин з Луганщини – усі чудово один одного розуміють та разом несуть службу». Тут усі добровольці.
Бійців відправили в Попасну. За два кілометри – Первомайськ, далі Стаханов, Ірміно, Теплогірськ – уся ця територія нашпигована терористами. Завдання батальйону – охороняти місто. Оточили Попасну, встановили блокпости, тримали оборону.
«Кожен день обстріли з важкої артилеріії, з мінометів, – розповідає Шуляк. – Практично через день – зіткнення, вогневі контакти з диверсійними групами сепаратистів. Тож нудьгувати не доводилося».
Зброєю, технікою вони були забезпечені, тож відсіч ворогам давали достойну.
«Там було два угруповання сепаратистів, одне – чеченців, одне – донських козаків, – каже комбат, – вони самі між собою важко взаємодіяли. Навіть сутички між ними були, ділили сфери впливу».
Бої здебільшого точилися за містом на блокпостах. По Попасній стріляли рідко. У таких випадках місцеві мешканці ховались у підвалах. А коли бої припинялися, діти охоче показували бійцям свої схованки.
Дітей не їли
Місцеві спершу насторожено ставилися до бійців. Лише діти без вагань підходили до солдатів, роздивлялися, розпитували. Один із блокпостів був розташований в десяти метрах від житлового будинку. Діти гралися на подвір’ї та прибігали до бійців.
«Вони ходили біля нас з ранку до вечора, – говорить Сергій Шуляк. – Їли з нами. Ми їм цукерки, згущене молоко давали. І коли дорослі побачили, що дітей ми не їмо – заспокоїлись».
На словах ніби все місто було на боці української армії, а на ділі – працювали інформаторами на сепаратистів. І чоловіки, і жінки. На кого з них була точна інформація, то з тими вже працює СБУ. Затримали більше десятка. Одна жінка працювала коректувальником вогню – телефоном повідомляла сепаратистам, куди стріляти. Були й хитріші маневри – у Катеринівці, поблизу Попасної, яка була нейтральною територією, поселилася жінка з дитиною й доносила бойовикам інформацію про дії Нацгвардії.
Скоріш за все, саме через такі доноси останніми днями перед ротацією обстріл по позиціях батальйону не припинявся. Знали напевно – бійці скоро їдуть додому.
«Підтримки як такої від місцевих не відчувалось, – каже командир батальйону. – Але були винятки. Один місцевий підприємець в останні дні закупив нам шеврони, берети – десь на 20 тис. грн.».
Чекали, як сонечка
Анатолій Капшук – зі Слов’янська, позивний – Жук. Працював на заводі, а коли закрили, то вирішив іти захищати країну. Вдома побачив по телебаченню оголошення про набір бійців. Подзвонив і приїхав до Франківська. У Попасній Анатолій казав місцевим, що він також зі сходу, але людям було все одно.
«Перше питання в усіх – коли це все закінчиться, – розповідає Анатолій Капшук. – І їм не було цікаво, хто воює, звідки прийшли, навіщо. Їм також усе це набридло. Але мені траплялися хороші люди – один чоловік тачку свою дав, аби ми мішки з піском на блокпости повозили. Бабця одна пиріжками підгодовувала. Були й такі, що до себе в душ пускали. Лише про політику говорити не хотіли».
Анатолій раз на тиждень привозив пошту зі Слов’янська. Міг бачитися з родиною. Звідти привозив харчі.
«Його весь батальйон чекав, як сонечка, – каже Ігор Білінський, командир взводу розвідки. – Бо в бою і плитка шоколаду піднімає настрій, і листи від дітей».
Син Анатолія працює у Слов’янську в міліції, тому, якщо були якісь цінні посилки, брав додому, потім передавав батькові. Великої різниці між східняками та западенцями Анатолій Капшук не бачить.
«Можливо, лише тільки те, що тут люди спокійніші, – каже він. – На сході шустріші, кудись постійно поспішають».
Козацький дух живий
Ігор Білінський – з Франківська. Цікавиться історією, і каже, коли приїхав на схід, то був вражений.
«Дивишся на ці поля, степи і там реально чути козаччиною, – говорить командир взводу розвідки. – Козацький дух там живий, ще не вмер. Так, він там закляк, бо його не підтримували, але можна відродити. Треба говорити з молоддю, зі студентами. Вся надія на них».
Білінський намагався спілкуватися і з старшим поколінням, але був розчарований. Каже, таке враження, ніби, крім пенсій і зарплат, людей більше нічого не цікавить.
Розвідка стояла в полі, ночували в окопах і бліндажах. Коли вже стало холодно, перейшли до наметів. Найгарячіший бій трапився останнього тижня перед ротацією. Розвідка батальйону потрапила в засідку сепаратистів.
«Ми вистежували диверсійні групи, – розповідає Білінський. – І одну з груп, дуже ймовірно, що ми розрізали. Вони опинилися по обидва боки від нас. Ми зупинились обстежити підозрілу машину. І тут почався обстріл – спочатку зі снайперських гвинтівок, а потім підключилися автоматники». Але прийшла підмога і вдалося відбити напад. Щоправда, два бійця отримали поранення.
За час перебування батальйону Нацгвардії у Попасній місто ожило. Бійці ремонтували все, що пошкодили сепаратисти: розмінували водогін, допомогли відновити телефонний зв’язок. У місті повідкривалися кафе, запрацювали перукарні.
«Ми люди військові, будемо робити все, що від нас залежить, аби ця війна закінчилася якнайскоріше», – каже командир батальйону Сергій Шуляк.
27 жовтня батальйон оперативного призначення Нацгвардії України знову відправляється у зону АТО. Куди – не знають. Можливо, завдяки їм ще одне українське місто отримає друге життя.
