Богдану Павлюку за 50, усе своє життя він відпрацював електриком. Бувало, що й на заробітки їздив. Зараз уже не працює, бо переніс операцію на серці. Живе він у колоритному Косові, на межі Покуття та Гуцульщини.
Особливе місце у житті Богдана посідає історія рідного краю. Чоловік знає про минуле Косівщини дуже багато, а найбільше – про тутешню сіль, пише Репортер.
Дізнатися про діда
Усе почалося з бажання розібратися з історією своєї родини. У спадок від рідних Богданові лишився архів.
«Померли дідо з бабою. Від них вдома лишилося дві теки документів та фотографій. Цього всього було ще більше, але коли у 1944 році підійшов совєцкий фронт, їх виселяли, то вони заховали папери у вербу. Пішов дощ і воно все розмокло», – розповідає Павлюк.
Додає, що його дуже надихнули розповіді діда, якого не оминули лихоліття: пройшов німецький полон, воював у повстанцях та відбув заслання у Воркуті.
«Дід у 1939 році пішов на війну захищати Польщу. Їхній підрозділ розбили, він потрапив у полон, а там і на завод у Чехії. Звідти маю лист від нього, – показує Богдан. – У 1944 році йому там чехи кажуть: «Їдь за родиною і перевози, бо совєти йдуть». Ну, то він і поїхав. А за Львовом підійшли у поїзді до нього хлопаки та й спитали «Ти хто, шо, куди?». Він їм усе розказав. А вони йому: «Ми з німцями б’ємося, а ти на них робиш. Давай до нас». Так він став кулеметником».
Палійович знає, де вода. Як у Солотвині чоловік шукає місця на добрі криниці (ФОТО)
Після одного з боїв дід потрапив у полон до енкаведистів. Діло йшло до розстрілу, але, на щастя, обійшлося.
«Він був під командуванням Недобитого. Такий тут був. Вони билися з енкаведистами на Сокільському хребті. Усі пишуть, що це був переможний бій, але якось мого діда ранили і він потрапив у полон, – говорить Богдан Павлюк. – Його відвезли у Кути на дізнання. Світив розстріл, але баба відкупила – дали 25 років Воркути. Так мені стала цікава історія – знайти все про діда».
Косівська солярня
Про те, що колись Косів славився сіллю, нині мало хто знає. Але багато знає про це Богдан Павлюк.
Каже, поклади солі знаходяться у західній частині сучасного Косова. Коли її почали видобувати з самого початку, наразі невідомо. У промислових масштабах – у XIX столітті. Спершу копали кам’яну. Так з’явилася жупа – копальня.
У 1817 сіль варили з сировиці – соленої води або ропи. Це стало початком косівської бані – варильні. Ропу брали із затоплених штолень. Поки не було парових машин, її піднімали відрами. Далі виварювали у спеціальних чанах.
«Сіль випарювали у панвах. Це такі чани на 100 і 150 кубів, – пояснює краєзнавець. – Виварювали дровами, які брали з довколишніх гір. Є старі фотографії, де навколишні гори Голиця та Міхалкова – голі. Виварювали дві доби, тож дров треба було багато».
Далі сіль пакували й везли до Коломиї. За словами Богдана, виробництво, як на ті часи, було доволі серйозне. За рік добували близько 50 тисяч центнерів солі. Працювало на солярні від 100 до 150 людей, залежно від часу. Робота була важка, травматична.
«У мене є довідка мого прадіда. Він 1888 року народження. То довідка 1917 року, що він іде на пенсію по здоров’ю», – наводить приклад Павлюк.
У двадцятих роках XX століття виробництво солі почало занепадати. Тоді баню намагався приватизувати лікар Тарнавський.
«Він мав у Косові відому лічницю, то хотів це все прибрати до рук. Захопив касу, документи. Але йому то не вийшло. Держава взяла на себе – тодішня польська служба здоров’я», – каже Богдан Павлюк.
У 1936 році виробництво стало, але через два роки на його місці відкрили лікувальний заклад. Побудували соляні ванни, інгаляторій, великий басейн, облаштували спортивні майданчики. Тож Косів мав добрі шанси стати соляним курортом. Але все перекреслила війна.
Гуцули Сеньковського. Навіщо Мирослав Близнюк досліджує долі людей з портретів (ФОТО)
Як пам’ять про минуле залишився занедбаний басейн і кілька будівель. А ще Банське озеро, яке утворилося на місці копальні.
Краєзнавець каже, десь у 1810 шахту почало затоплювати. Вода заповнила нижню виробку на глибині 180 метрів. А вже десь у 1870 році остаточно вигнала шахтарів нагору.
«Одні кажуть, що озеро з’явилося у 1900-х роках. Але є перша фотографія озера 1880 року. Її зробив Дуткевич для виставки в Коломиї. То в 1879 озеро вже було. Воно десь у 1870 році утворилося», – припускає Богдан Павлюк.
Серед місцевих віддавна ходять легенди, що під усім Косовом продовбані ходи. Але Павлюк каже, що це байки. Як доказ демонструє старі креслення шахти.
«Місцеві кажуть, що шахти є під усім Косовом. Але на карті такого нема, – каже він. – Це трохи розвіює байки, хоч, може, для легенд воно й не дуже добре».
Колись буде книга
Більшість інформації Богдан Павлюк знаходить в інтернет-архівах. І в українських, і в європейських. Втім, каже, багато знайденого поки що йому недоступне.
«В європейських архівах є каталоги. А там тільки назва документів, які можна вибрати. Але я не можу, бо кажуть: «Ти хто такий?». Маєш бути від музею чи якоїсь солідної організації», – зітхає Богдан.
Каже, спочатку намагався через соцмережі дізнатися про своїх родичів. А вже потім почав ділитися знайденим у місцевій спільноті «Місто Косів».
Уже вісім років він щодня публікує там архівні фото, газетні вирізки та історичні документи. І жодного разу не повторився, весь час це щось нове. Адже має чим поділитися. Крім цифрового архіву, Богдан Павлюк зібрав близько тисячі фото, документів, книжок, газет.
«Щось мені перейшло від родичів, щось сам збираю, як попадається. Решта все віртуальне, лежить на вінчестері. Правда, вже два злетіли, – розповідає краєзнавець. – Можна сказати, що весь мій цифровий архів ще є у спільноті «Місто Косів». Але скільки того, точно не знаю».
А про косівську сіль він міг би видати книжку. Жартує, що це станеться десь на пенсії.
Автор: Назарій Боднарчук
Comments are closed.