Недавно Івано-Франківський національний медичний університет (ІФНМУ) відкрив після реконструкції студентське кафе у стоматкорпусі. Ректор каже, офіційна назва – «Смайлик», але й проти неформального «Карієсу» нічого не має. Мовляв, най люди звуть, як хочуть, аби лише студентам було добре.
Взагалі ситуація в ІФНМУ виглядає аж підозріло. Ціни скачуть, бізнес плаче, інші виші відправляють студентів на дистанційку, щоб зекономити на опаленні, а в медунівері роками все чудово. Як таке може бути, ректор Микола Рожко розповів Репортеру.
– Пане Миколо, скільки коштувала реконструкція кафе?
– Понад 2 млн грн. Дизайнерська пропозиція, проєкт, його експертиза, дороге сучасне обладнання, дуже дорога система вентиляції, дев’ять місяців роботи. І то робили самі. Якби наймали чужих підрядників, було б іще дорожче.
Ми вже маємо в кожному навчальному корпусі, а їх 33, або кафе, або їдальню, навіть якщо це на чужій базі. Корпусів багато й то великий клопіт – опалення, вода, електрика тощо. Крім того, ще є гуртожитки. Не кожен зрозуміє, скільки ми там поробили. Нині закінчуємо останній – на «БАМі». За колосальні гроші ставимо сучасну пожежну сигналізацію. В решті гуртожитків вона вже є.
– А як з нинішніми цінами на газ, опалення, витягуєте?
– Поки що так. Університет на сьогодні є успішним. Набрали на 85 % більше іноземців, ніж минулого року. А загалом, якщо взяти всіх, то більше на 25 %. Того року прийняли 970 студентів, а нині – 1230.
– Іноземців, якщо за національністю, кого більше?
– Індійців – 90 %, далі – поляки, нігерійці, болгари. Іноземних студентів у нас зараз рекордна кількість – 1900. Університет на них заробляє 200 млн грн. А решту – майже таку саму суму – платять 15 тисяч українців. Це студенти, інтерни, лікарі післядипломної освіти.
– То який річний бюджет ІФНМУ?
– Я робив звіт ректора за той рік, то в нашому використанні було 450 млн грн. 119 млн дала держава на держзамовлення, на клініку, на стипендії. Решту заробили самі.
Ми сьогодні входимо у п’ятірку найкращих медичних вишів України. І у 20 найкращих серед усіх – за фінансовим станом. От, недавно була перевірка Державної служби якості – все чудово.
– Так буває?
– У нас так є. Наразі розширяємо базу, відкрили новий факультет – ерготерапію й фізичну терапію. Спершу був бакалаврат, а зараз до нас заїжджає комісія з ліцензування магістерської програми. В Яремче відкрили під цей факультет новий реабілітаційний центр. Він запрацював недавно, просто я не роблю з того піару. Там є все: 12 двомісних палат (у кожній – туалет, душ, гардеробна), сольова кімната, фітобар, маніпуляційна. Колись то була база фармфакультету, ми її переробили. Зробили там котельню – і на газі, і на дровах. Крім усього, вона забезпечує кафе, яке там є, і конференц-зал на 160 місць.
– Крім навчання, якихось додаткових заробітків університет не має?
– Ні. Я просто ганяю сам себе і всіх навколо себе. Щоб створити базу, щоб покращити. Ті лікарі, які працюють у нашому центрі стоматології чи у клініці, мають орієнтуватися тільки на студента. Я не змушую їх виконувати фінансові плани. Основне – навчання.
Але в нас ще є одне стратегічне питання, особисто для мене воно дуже важливе. Бо практично всі корпуси ми привели до людського вигляду, але в нас немає великої клініки. І найближчим часом нам приміщення під неї ніхто не дасть. Збудувати самим – нереально. Тому ми хочемо купити будівлю колишнього «Прикарпаттрансгазу». Гроші у нас на це є. І ми б там зробили клініку на 350 ліжок.
– Я правильно розумію, йдеться про величезну червону будівлю перед мостом на Незалежності? Скільки ж вона може коштувати?
– Від 80 до 110 млн грн.
– І потім ще купу грошей вбухати в реконструкцію?
– Але якщо зараз платити, наприклад, обласній лікарні щомісяця по 70 тис грн за те, що наші діти туди зайдуть, то краще вже один раз вкласти. Обласна дитяча – теж десь 60 тис грн. В рік на це все виходить приблизно 10 млн. Це як жити на зйомній квартирі – іноді варто раз потерпіти й купити своє житло.
– Тобто, у місті буде ще одна повноцінна клінічна лікарня, але від університету?
– Так, і дуже добре, що не приписна. Наприклад, обласна лікарня намагається брати людей з районів, міська клінічна – з міста. А в нас зможуть лікуватися всі.
Щойно купимо, одразу почнемо там величезні роботи, щоб створити багатопрофільну університетську клініку: з діагностичним центром, з обладнанням для лабораторної діагностики, для досліджень. Зробимо різні відділення, поки що лише терапевтичні: офтальмологію, гастроентерологію, ревматологію, пульмонологію тощо. У нинішній клініці на 60 ліжок плануємо лишити денний стаціонар.
Та що зараз розповідати? Я звик спершу робити. Бо можна багато наговорити й нічого не зробити. Але я б дуже хотів ще оцей проєкт зреалізувати і тоді я б щось лишив по собі для університету.
– Які ціни там будуть на лікування, ринкові?
– Безкоштовно. Поки що в мене немає у планах робити з цього комерцію. В ситуації, коли люди такі бідні, нічого не буде.
– Якось дивно: люди бідні, у всіх проблеми – у вас нема?
– Проблем багато, але я намагаюсь дивитись на все з оптимізмом. І ми дуже раціонально підходимо до того, що заробляємо. Я завжди раджуся з Вченою радою, прошу підтримки. Кажуть, я добрий менеджер. Та я працюю не на себе, а на університет. Це багатьом не подобається, але мене то не цікавить.
Ми зараз пройшли всі акредитації. Останньою була магістерська програма – педіатрія. Усі ліцензії є, площі, обладнання. Чого не вистачало – докуповуємо. Як би не було важко, а того року закупили для бібліотеки підручників на 2,5 млн. На понад 2 млн грн – комп’ютерів.
Але, наприклад, маючи на рахунку понад 400 млн, я нині не можу заплатити людям аванс, бо ще немає бюджетної програми з міністерства. Навіть якщо підпишу платіжки, то казначейство не пропустить.
– Щось ми лише про гроші. Вас ще обрали членом-кореспондентом Національної академії медичних наук?
– Так, все ніяк не доїду на вручення посвідчення. У мене ж понад 1000 друкованих праць, майже 250 патентів, десь 60 посібників і монографій. Коли я це все показав, вони сказали, що такого не може бути.
– Чесно, мені теж здається, що забагато…
– Я можу все показати. І я працюю. От, у суботу теж буду на кафедрі. І ніхто ж не змушує – мені це подобається.
