До музеїв можна ставитися по-різному. Хтось ними захоплюється, а комусь до того байдуже.
Але є такі, де варто побувати кожному, принаймні, українцю. Один із них – музей АТО у Дніпрі, пише «Репортер».
Боятися немає сенсу
Офіційна назва – Музей «Громадянський подвиг Дніпропетровщини в подіях АТО». Відкрили його у Дніпрі 25 травня 2016 року. Точніше, тоді відкрили його зовнішню експозицію «Шляхами Донбасу». Вона розміщена просто перед входом до діорами «Битва за Дніпро», на проспекті Дмитра Яворницького, 16.
Перше, що кидається в очі, – побита кулями та снарядами військова техніка й закіптюжені дорожні знаки. Щоб побачити більше, треба йти через відкритий шлагбаум. За ним стоїть блокпост, на зовнішній стіні напис: «Якщо не ми, то хто?». Всередині поскладані ящики від боєприпасів, на землі під стіною лежить відстріляний ручний гранатомет, а над ним ще один напис: «Бояться бессмысленно». Такий самий блокпост стояв на межі Дніпропетровської та Донецької областей, коли почалася війна.
Далі, уздовж символічної «дороги життя», у хронологічному порядку розміщені вказівники з назвами міст, які були захоплені бойовиками. Слов’янськ, Краматорськ, Луганськ, Іловайськ…
Очі фокусуються на скульптурі поряд – маленька дівчинка стоїть перед солдатом. Композиція називається «Вдячність».
«Скульптура була створена за прототипом реальних осіб, – розповідає екскурсовод Тетяна Никонорова. – Це боєць 42 окремого мотопіхотного батальйону Іван Погорілий та п’ятирічна дівчинка Яна. Іван врятував їй життя. Коли він виходив «зеленим коридором» з Іловайська, то отримав поранення і відстав від своїх. Дорогою помітив машину, бічні дзеркала якої були перемотані білою тканиною, тобто це були цивільні. Але на його очах цю машину розстріляли. Вижила тільки Яна, її мама встигла закрити своїм тілом. Дівчинка пробула з Іваном кілька днів, потім їх затримали сепаратисти. Іван потрапив у полон, але пробув там недовго. Через кілька днів, його передали Червоному Хресту, а Яну бабусі в окупований Харцизьк».
Скульптуру створив харків’янин Володимир Райченко. За його задумом, дівчинка тримала в руках яблуко, яке вона протягувала солдатові на знак подяки. Але вже через кілька тижнів після відкриття музею те яблуко спиляли вандали.
«Тепер в руках дівчинки щодня з’являються справжні яблука, цукерки, квіти, – каже Тетяна. – І ця скульптура стала неофіційним символом музею АТО».
Ще одна знакова річ – залізна конструкція, яка зображує зруйнований Донецький аеропорт. Стелла є своєрідним монументом «кіборгам», що 242 дні обороняли летовище. У музеї вона розташована за понівеченою зупинкою «Піски».
«Ось цей бронетранспортер – російський, – говорить Таня, показуючи побиту техніку. – Нам його передали бійці батальйону «Дніпро 1». А ця башта з гарматою – з російського Т-72, від нашої 93 бригади. Ось цей полковий міномет ПМ-43 – раритет. Цифри означають, що він виготовлений у 1943 році, але з його допомогою наші хлопці тримали лінію оборони. Загалом, уся техніка, яка є в експозиції, – із зони бойових дій. За кожним із цих автомобілів стоїть історія якогось батальйону, якогось підрозділу».
Доповнюють це все панорамні плакати, розташовані довкола експонатів. На них – місця боїв, бійці на привалі, танкова колона, кістяк знищеного аеропорту… А ще цитата із поеми «Енеїда», яку Іван Котляревський написав у 1789 році: «Любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша от гармат…».
Аби люди пам’ятали
Внутрішню експозицію музею відкрили 23 січня 2017 року. Розмістилася вона на першому поверсі діорами «Битва за Дніпро». Там є три зали. Перша – загальна, присвячена бійцям, медикам, волонтерам, капеланам і військовим журналістам. Друга – зала пам’яті, там зберігаються фото та особисті речі загиблих. І панорамна зала – кінотеатр. Загалом у музеї вже є понад 5000 експонатів, відвідувачам показують не всі.
«Як правило, у залах виставляємо речі, які ми отримали в 2016-2017 роках. Решту використовуємо для тимчасових, виїзних виставок, – каже Тетяна, прямуючи до зали пам’яті, де зібрані фотографії загиблих бійців з Дніпра та області. – Починаючи з 2014 року, ми втратили 593 людини – найбільше серед регіонів України. Якщо ви пам’ятаєте, то у червні 2014 року неподалік Луганська російські найманці збили український Іл-76. Із 49 людей, які були на борту, 36 – з Дніпропетровщини».
У цій залі екскурсовод може нічого не казати, все зрозуміло й без слів. Десь пів сотні кубів-вітрин заставлені фотографіями загиблих бійців. Там же зберігаються речі загиблих.
«Коли родичі приносять речі своїх рідних, то це особливо важко, – зізнається Таня. – Бо одна справа, коли людина загинула в 2014 році, і рідні з цим вже ніби змирилися, а інша – коли приходять на дев’ятий день після похорону. Для них важливо, аби люди пам’ятали, що в цій війні загинули їхні рідні. Хтось просто приходить поговорити – це ніби емоційна розрядка».
Скільки людей відвідало музей за три роки, сказати важко, бо вхід туди безкоштовний, і двері завжди відкриті для перехожих. Працівники музею припускають, що понад 250 тисяч.
«Росіяни теж бувають, їх здалеку видно, – говорить Тетяна Никонорова. – Розумієте, вони не дуже люблять тему війни. Але багато любителів «русского мира» приходять подивитися на діораму, бо ж «деды воевали». І от вони заходять, а в холі розташована наша експозиція, і кажуть: «У нас праздник, ми пришли посмотреть диораму, а тут такое. Ну зачем это всё, эти жертвы, эти мальчики?». Таке можна часто почути. Дехто взагалі дуже категоричний, буває, що і грубіянять».
Саме так і було
Та справді унікальним музей робить третя зала, де показують панорамні документальні фільми. Там спеціально немає місць для сидіння, бо під час фільму потрібно постійно крутити головою. Є ефект присутності. Наприклад, у фільмі є момент, де глядач ніби сидить у машині, яка вивозить поранених бійців. Тобто передня частина – це лобове скло, дорога. Збоку – поля, розбита техніка, а позаду – медики з пораненими.
«Це перший кінозал у форматі 360° в Україні, – каже волонтерка, продюсерка фільму «Дніпро – форпост України» Наталія Хазан. – На чотири стіни одночасно проектується зображення з десяти проекторів – висотою чотири метри. До того ж, на кожній стіні йдуть різні зображення, проте складаючись в єдиний пазл».
Наталія розповідає, що технічно такий фільм зробити було дуже важко.
«Вся картинка була лише в Жені в голові (Євген Тітаренко, режисер фільму – Авт), – Тобто я, як продюсер, не уявляла як це має бути. Повністю довіряла режисеру, а він казав, що все буде нормально».
А Євген Тітаренко справді знав, бо сам пройшов війну. У 2014-2015 роках був добровольцем у медбатальйоні «Госпітальєри». Хоча сам родом із Одеси, нині живе у Дніпрі.
«Переїхати вирішив, бо для себе зрозумів – чим ближче до війни, тим більше живих людей. І у цих людей інше сприйняття життя та миру», – каже чоловік.
Фільм «Дніпро – форпост України» має дві версії: українську та англійську. Щоправда, за словами Наталії Хазан, це абсолютно різні фільми з різними меседжами.
«В українському фільмі ми ставили перед собою кілька завдань, – розповідає Наталія. – По-перше, хто б не прийшов у цей музей – медик, боєць, волонтер чи переселенець – він має сказати: «Так, це правда. Саме так і було». По-друге, людина, яка не в темі, має зануритися в ці події. Глядач має вийти з кінозали з відчуттям гордості за наших бійців. А в англійській версії історія починається з Тузли – з першої спроби захоплення української території. І головний меседж цієї історії – показати іноземцям, що це не тільки наша війна. Це війна між тоталітарною державою і цивілізаційним світом».
«До нас почали приїжджати іноземні делегації, – додає Євген. – Десь було 65 депутатів Європарламенту, був президент Естонії, був сенатор штату Нью-Джерсі, інші. Після відвідин музею та перегляду фільму вони казали, що за півтори години зрозуміли більше, ніж під час усіх дипломатичних зустрічей».
Фільм триває 25 хвилин. За цей короткий час можна пережити купу емоцій: страх, гнів, смуток, безпорадність. Сльози накочуються з перших секунд. А при виході із зали в голові пульсує одна думка: «Ми всі – частина цієї війни».
Авторка: Ірина Гаврилюк
Comments are closed.