Рік тому, у кінці січня – на початку лютого 2015 року, під Дебальцевим відбувалися драматичні події. Завершувалася багатомісячна оборона опорних пунктів у селах Нікішине та Рідкодуб. Ще до утворення сумнозвісного «оперативного оточення» ці дві позиції сил АТО вже перебували в оточенні та змушені були прориватися з нього з важкими боями.
Саме там загинув франківець Андрій Прошак і ще багато героїв. А про те, як воювали там українські солдати, нині відомо мало. Взимку туди не доїжджали ані волонтери, ані, тим паче, журналісти. «Репортер» відтворив ті події зі слів двох бійців-очевидців.
Гарячі точки
Це були найгарячіші точки на плацдармі ще з осені 2014 року. В той час у самому Дебальцевому та околицях було відносно тихо, а в Нікішиному щодня точилися затяжні вуличні бої, Рідкодуб систематично обстрілювали з мінометів.
Майже щодня звідти евакуйовували поранених і загиблих. Аби позиції трималися, на підкріплення туди привозили бійців, яких знімали з інших «опорників».
Іванофранківці Олександр та Віктор служили в 15 окремому гірсько-піхотному батальйоні 128 окремої гірсько-піхотної бригади. Вони опинилися під Дебальцевим наприкінці листопада. На «опорниках» «Ігнат» (Нікішине) та «Станіслав» (у Рідкодубі) чоловіки замінили бійців механізованого батальйону 128 бригади. А зовсім скоро там почалося справжнє пекло.
25 листопада 2014 року. Село Нікішине. Одразу по прибутті на нову позицію наші бійці потрапили під щільний обстріл, горять два «УРАЛи»
Ефір розкаже багато
«Коли ми лише заїхали, то воювали із козачками й чеченцями, – розповідає Олександр, командир відділення, який обороняв Рідкодуб. – А в кінці грудня із радіоперехоплень зрозуміли, що перед нами з’явилися кадрові російські військові. Замість матюків, емоцій і всілякої нісенітниці в ефірі вже звучали регулярні чіткі доповіді. Іноді в їхніх переговорах було більше цифр, ніж слів».
З того часу по українцях вдень і вночі почала працювати важка артилерія, «Гради». Бувало, що в Нікішиному відбивали атаки одразу двох танків. По радіо вороги постійно говорили, щоб наші бійці здавалися.
«Асфальтову дорогу, яка йшла з півночі, від блок-поста «Балу», вже щільно обстрілювали бойовики, – згадує Олександр. – У нас тоді залишився єдиний зв’язок зі «своїми» – ґрунтовий шлях, який розвідали самотужки. Боєприпаси завозили спершу до нас в Рідкодуб, а далі ми вже переправляли їх у Нікішине. Часто, щоб завезти трохи харчів, боєприпасів, вивезти поранених і вбитих, ми проривалися туди з боєм. Та хлопці все одно трималися».
«Бої були такої інтенсивності, що часу на відпочинок практично не залишалося, – продовжує захисник Нікішиного Віктор. – Бувало, вже о 5-6 годині ранку за нас бралася артилерія, обстріл змінювала атака піхоти, і так могло тривати до вечора. А вночі ще на кілька годин треба заступати на пост. Тож особливо не до сну було…».
З харчуванням теж не шикували. Якщо вдавалося хоч раз на день приготувати щось гаряче – це була велика удача. Серйозні проблеми були із водою. Часто солдати просто топили сніг, бо криниці прострілювали ворожі снайпери. До слова, серед них були жінки. Їхні позивні наші бійці чули з радіоперехоплення.
Кінець Нікішиного
На саме Водохреща ворог змінив тактику. Того дня в Нікішиному було відносно тихо. Зате Рідкодуб майже добу «місили» артилерією. Працювали одразу з двох-трьох напрямків.
«Відтоді атаки почалися і в нас, – говорить Олександр. – Одна з наймасованіших відбувалася трьома танками та групою близько 200 людей. Вони атакували «в лоб» і з флангів. При чому з флангів нас обходили люди в білих маскхалатах. Все дуже грамотно робили. Тоді кулі свистіли просто звідусіль».
29 січня бійців 128 бригади в Нікішиному замінила рота 25 окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Про ротацію не було й мови – солдати 128-ї просто перебазувалися в Рідкодуб. Згодом після 18 годин бою в ніч на 30 січня сюди прийшли й бійці 25-ки. Опорний пункт сил АТО «Ігнат» в селі Нікішине перестав існувати.
Березень 2015 року. Це все, що залишилося від вулички, яку утримували українські військові в селі Нікішине
«Відстань між нашими «опорниками» була кілька кілометрів. Якщо раніше ми могли підтримувати один одного на відстані, наприклад, кулеметним вогнем, то тепер той напрямок теж повністю контролювали бойовики, – говорить Олександр. – А на той момент ворогу вдалося зайти і в північну частину Рідкодуба та закріпитися там. Шлях до «своїх» був остаточно відрізаний. Ми були оточені на всі 360 градусів».
Фатальна засідка
Бої та обстріли продовжувалися. Потрібно було якось евакуйовувати поранених. Це вирішили зробити під покровом ночі 30-31 січня. У дорогу вирушили дві бойові машини піхоти (БМП). 300-х супроводжувало відділення Олександра.
«Буквально перед виїздом було хмарно, тримався легкий туман, та коли вже їхали – як на зло вийшов місяць, – каже Олександр. – Зненацька в лісочку спалах і постріл – з гранатомета влучили в борт нашої машини. Ми під шквальним вогнем швидко спішуємося, займаємо кругову оборону. Я озираюся навколо і практично одразу недораховуюсь одного свого бійця. Він лежить неподалік, уже мертвий».
Так загинув іванофранківець Андрій Прошак. Його тіло привезли додому вже після виходу сил АТО з Дебальцівського плацдарму.
А бій триває. Олександр із рештою своїх бійців добираються до передньої БМП. Там боєздатним виявляється лише один солдат, в руці він затиснув гранату. Ворог підступає все ближче – то тут, то там перебігають темні постаті. Сидіти на місці – загибель для всіх. Тому бійці вирішують рухатися. Із частиною поранених вони дивом виходять на блок-пост «Балу».
За два дні боєць вирушив на прорив назад до Рідкодуба. Він приєднався до невеликої колони техніки, яка везла боєприпаси і продукти. Знову була засідка. В бою Олександр отримав поранення. Його евакуювали до госпіталя.
Лютий 2015 року, знищена бронетехніка бойовиків під Рідкодубом. Фото з сайту lostarmour.info
Кінець Рідкодуба
Опорний пункт «Станіслав» тримався ще кілька днів. Він розташовувався на невеличкому клаптику землі в кількох хатинах та бліндажах. Майже вся техніка тут була вже побита осколками або просто згоріла. Заряди до протитанкового гранатомета, гранати до підствольного гранатомета стали на вагу золота. Бійці економили набої.
6 лютого туди знову проривалася колона з боєприпасами. Цього разу її очолив легендарний розвідник із позивним «Варшава».
«Ми вийшли їм назустріч, – розповідає Віктор. – Ми мали зачистити північну частину села, яку займав ворог, щоб зустріти колону. Зав’язався жорстокий бій, але нам таки вдалося трохи відтіснити бойовиків».
Колона з боєм таки зайшла в Рідкодуб. Перестрілка продовжувалась. Згодом по селі почала бити ворожа артилерія.
«Ніколи не забуду одного відважного механіка-водія, – продовжує Кучер. – Під час того бою він із десяток разів евакуйовував поранених у безпечне місце та повертався назад. Не знаю, як далі склалася його доля, чи нагородили його. Він справжній герой!».
Той боєкомплект, який везли сюди, теж підходив до кінця. Надійшов наказ залишити позиції. Так не стало опорного пункту «Станіслав» у селі Рідкодуб.
Солдати йшли пішки. Речі залишили на позиціях, бо на зачистку йшли «по легкому». А потім про повернення за ними не було й мови. Дійшли до села Луганського, за 30 км від Рідкодуба. Там їх трохи «одягли» волонтери. Тамтешні позиції тримали до 18 лютого, поки все угруповання не вийшло з плацдарму. Тоді разом із рештою батальйону їх відправили у відпустку додому.
У червні 2015-го обидва франківці демобілізувалися. Віктор зараз знову у Збройних силах. Олександр став приватним підприємцем.
У суботу, 30 січня, в Івано-Франківську відбулася панахида за 25-річним Андрієм Прошаком, який загинув рік тому під селищем Рідкодуб. Віддати шану герою прийшли рідні, волонтери, побратими. Андрія Прошака посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
* * *
Опорні пункти сил АТО в Нікішиному та Рідкодубі в різний час обороняли бійці мехбату, 15 ОГПБ 128 ОГПБр, танкісти 17 ОТБр, бійці 11 і 25 ОМПБ «Київська Русь». Без наказу вони не віддали ворогу жодного метра своїх позицій.
Вічна пам’ять усім полеглим у тих боях.
