До Криворівні, що на Верховинщині, приїздить багато туристів, аби помилуватися місцевими краєвидами, походити стежками Михайла Коцюбинського та його персонажів із «Тіней забутих предків». Також сюди їдуть за внутрішнім спокоєм і відповідями, котрі якось несвідомо у простій розмові можна отримати від місцевого священика – Івана Рибарука.
До отця Івана часто приїздять просто поговорити
Отець Іван – надзвичайна людина. Пише книжки, бере активну участь у відновленні історичних будівель села, влаштовує походи у гори, долучається до культурно-масових заходів, переживає і живе з молоддю.
Тому минулої суботи там відбулося виїзне засідання проекту «Відкритий університет». Досі його проводили в Івано-Франківську. Ідея проекту народилась на Майдані у Києві, тому й тема відкритої лекції – Майдан у церкві чи навпаки.
…Отець Іван пропонує говорити прямо в церкві. Розсадив усіх приїжджих колом, каже, аби бачити їхні очі, бо то важливо. Отак у тиші та прохолоді старенької церквиці й слухали отця Івана.
Не хочеться писати від себе нічого зайвого. Хочеться, аби кожен прочитав, почув ту розмову. Тому й подаємо найважливіші, на нашу думку, моменти з лекції словами самого Івана Рибарука.
Виїзне засідання «Відкритого університету» відбулося в сільській церкві
Людська гідність. Я думаю, що людство на такій висоті ще не було, як на Майдані. Просто в нас ще не наросла критична маса – ні в Україні, ні в світі, аби на тій висоті закріпитися. Тому ми всі посипалися вниз. Але ми там уже були. Це навічно записано на свідомому й підсвідомому рівні.
Була проявлена висота людської гідності перед Богом, людьми і перед самим собою – ким я є насправді.
Зараз молимося за убитих, поранених. І ми вже звикли до цього. А тоді нам було страшно дивитися на дівчинку з розкроєною щічкою, на побитих хлопців. Це для нас був жах. Уявляєте, де ми були? Якщо просто крапля крові на обличчі дівчини викликала неймовірний супротив – адже так не має бути.
І нам треба пам’ятати – ми там були, хай не всі, але більша частина. І ми знову спустилися в тепер. Я не знаю, чи ми ще за свого життя туди піднімемося, чи підніметься туди Україна. Не знаю, якою вона буде в ЄС чи в НАТО. Тут інше питання – ким ми будемо у тому всьому?
Майдан і церква. Вона була найперше, тобто Майдан і була церква. Ісус казав: «Де двоє-троє зберуться в ім’я моє, там я між ними перебуваю». Коли долучилося духовенство та монахи – це вже інше питання. Діти з першого дня були з вервечками.
Зараз дивишся на наше військо і майже в кожного біля пагона вервечка – біла, пластмасова. Він вже собі не зірки чіпляє, як він сильно відзначився – у нього вервечка на плечі. Це інший рівень свідомості. Це вже інше військо. Це вже не солдат, бо то слово з грецької означає – монета, тобто той, хто воює за плату. А тут уже воїн.
Єдина помісна. Духовенство й церква отримали великий шанс реабілітації через тих священиків, які там були, молилися, гинули. Свій шанс отримало київське духовенство, монастирі. Бо багато спокушувалися. Це не осуд, а аналіз того, що дійсно було.
Навіть те, що православний єпископ причащався з греко-католицьким. Таке було лиш дві неділі, але було.
Така відкритість при небезпеці так налякала церковних чиновників, що вони заборонили служити Літургії, лише молебні. Як сказав Євген Нищук: «На Майдані діти народяться». Дитина єдиної церкви – вона вже народилася, попри ту заборону.
Йде хвиля розуміння, що церква – це не ієрарх чи структура. А те, що є церква, є структура і є ієрарх.
У Письмі пише: «Не надійтеся на князі земські, сини людські, у них нема спасіння». Про кого мова? Про всіх чиновників – як державних, так і церковних.
Святе Причастя. Для мене Майдан є моментом перетворення. Це коли готується Святе Причастя, коли сходить Божий Дух. Це був Майдан. І воно відбулося. Жертва принесена, причастя готове, прийди та бери.
Кожен йде по-різному або не йде. Ми можемо Майданом причаститися або ні. Нам важливо стати причасниками – частинкою єдиного цілого. І ціле приймає мене.
Небесна сотня. Це офіра, дар за дар. Так, як мати мусить пролити багато крові, перш ніж народиться дитина. І це мусить бути. Це перше, що прийшло у голову, коли люди гинули на Інститутській.
Так, це море крові, але й дитя народжується велике. Про це тут легко говорити, а коли там був твій брат, син, чи сьогодні, коли збираємо гроші на бронежилети?..
Схід. Майдан – це Голгофа. Те, що зараз на сході, – її відгомін. У чому проблема сходу? Вони бояться пройти цю Голгофу. Ми частково її пройшли у 1940-х, у 1960-х, коли проти нас були якісь інші війни.
Ту частину сходу, на превеликий жаль, винищили голодом, повністю перекомпостували. Вибачте, але це ще ембріони, це ще не люди. Їхній рівень – «мати»: мати їсти, пити, лежати. Вони мусять піднятися на інший.
Нащо так багато гине зараз там? Бо це вливання крові, це енергетичне донорство.
Пліній-молодший прийшов до свого батька і сказав: «Християнська кров – як зараза. Чим більше ми їх вбиваємо, тим більше вони множаться». Він не міг цього зрозуміти. Це імперське мислення – «ми їх задавимо». Ще ніхто цього не зробив і ви не зможете, бо то Боже. Це те джерело, як у Зарваниці. Завалили тут, воно пробило там. Там закатали асфальтом, а воно пробило з другого боку.
Схід має переродитися. Там має визріти українське психополе. І воно зараз народжується. Два покоління перемінюють все, це – 35-40 років. Саме тому Мойсей кочував 40 років. Думаю, 23 роки вже пройшло, лишилося 17.
