Коломиянин Олег Кіращук розписав понад 15 тисяч писанок. Нині його роботи є в колекціях по всьому світу. У 2014-му він змінив писак на автомат і пішов на війну. У складі 128 гірсько-піхотної бригади воював поблизу Дебальцева, був поранений, вижив. Напередодні Великодня за секретами писанкарства до нього поїхав «Репортер».
Все дуже символічно
З Олегом Кіращуком та його дружиною Ольгою зустрічаємося в центрі Коломиї – біля Музею писанки. Пара йде, тримаючись за руки. У чоловіка заплановий майстер-клас з пластунами, тож «Репортер» напросився попідглядати. Олег каже, що то вже другий майстер-клас за день.
З писанкарством він познайомився ще в ранньому дитинстві. Попри те, що народився і виріс у Коломиї, мама родом з Покуття, а батько з Гуцульщини.
«Ой, запам’яталося, як бабця з Покуття на мене дуже розізлилась. Я був ще дуже маленьким і запитав, чому вона не пише космацькі писанки. Вони мені здавалися дуже гарними, не те що покутські, на яких зображали лише лінії, – розповідає Кіращук. – Тепер я знаю, що то все дуже символічно. Бабця того пояснити не могла. Але мене вразило, коли вона сказала, що писатиме лише свої писанки. Завдяки таким жінкам покутська писанка й вижила».
Писак до рук вперше Олег взяв у 14 років. Змусило безгрошів’я. Разом з мамою писали та продавали писанки на базарі. Так до Великодня вдавалося заробити немало – 20-40 рублів. Далі була армія. Після служби, каже, думав, що за писанки більше не сяде, візьметься за чоловічу роботу. Повернувся, влаштувався слюсарем, та за роботу не платили.
«Звільнився. Пару днів понудився. Мама почала просити, щоб я почав знову писати писанки, а я не хотів, категорично відмовлявся, – сміється Олег. – Нарешті, впросила, а потім й сама не рада була. «Вдарився» в те так, що й просила мене десь з хати вийти, на кавалєрку піти – лише вранці прокидався, то відразу за писанки сідав. І десь через рік то дало свої результати».
У 1993 році відбулась перша сімейна виставка Кіращуків: мама з сестрою показували вишивку та витинанки, а Олег із братом – писанки. А за два роки сімейство показало свої роботи вже в столиці.
Лиш про Gucci не питайте
За розмовами долаємо дорогу до будинку дитячої та юнацької творчості, де запланований урок. Свого часу Олег і тут попрацював, мав гурток. Та грошей, які платили вчителю, на сім’ю не вистачало.
«Лиш про Gucci не питайте. Та історія мені вже в печінках, – раптом каже з посмішкою чоловік, поки чекаємо на вулиці. – То завжди перше, що після «добрий день» кажуть мені журналісти».
У 2009 році модельєри Дому Gucci використали в одній із колекцій візерунок з писанки Кіращука. Новина про це облетіла всі національні телеканали.
«По-перше, ті орнаменти не мої, а народні. По-друге, я не люблю суперечок щодо авторських прав. Люблю забитися в чотири стіни і робити свою роботу, – говорить писанкар. – Просто пощастило, що вони знайшли саме мою писанку. Що мені з того? Добре, що про Україну ще раз згадали у світі. Ну й покупці почали самі трошки більше платити за писанки».
«Це друг – Любомир Грабець, – знайомить з 75-річним ініціатором майстер-класу Олег. – Після АТО він один із небагатьох, кому вдавалося витягнути мене з дому».
«Маю псевдо Клопіт, – сміється Любомир Грабець. – Поки не поставили в ящик, знаходжу собі чим зайнятися. От тепер – з найменшими пластунами».
Починаємо з молитви, потім пластове вітання. На столах сімох пластунів вже чекають підготовлені дерев’яні писачки, яйця протерті оцтом, свічки та віск.
«У давнину писанки писали цілий рік, – розповідає дітворі писанкар. – Яйце має бути обов’язково з жовтком і білком. І якщо говорити про наймагічнішу писанку, то має бути запліднене, а в ідеалі – від курки-первістки. Фарби для розпису мають бути лише природні. Ставився керамічний глечик з розпеченою гранню, в нього клали чашечку з воском, брали дерев’яний писак і починали розпис».
Сам Олег спершу працював виключно в автентичному стилі. На початку 2000-х об’їздив на велосипеді половину Прикарпаття – збирав давні орнаменти.
Про пригоди писанкаря пластуни слухають мало не з відкритими ротами. Далі беруть в руки писаки, розігрівають віск, пробують.
Страшніше було зганьбитися
Поки діти виводять орнаменти, Олег розповідає «Репортеру» про АТО. Все звично почалося ще з Майдану. Там стояв в обороні. Після повернення в Коломию вступив до «Правого сектора». Їздив кілька разів з ними на Схід як волонтер. Влітку 2014-го пішов сам до військкомату.
«Воєнком з мене посміявся, мовляв, яка то має бути війна, щоб мене 43-річного взяли. Тоді брали максимум 40-річних, – розповідає Кіращук. – А за пару місяців законодавство змінили. Потрапив у 128 бригаду. І тим дуже гордий».
Спершу був у Попасній. Потім під Дебальцево. Там просто допомагав тим молодшим, хто їздив на передову – чай варив, їсти грів. Потім почав виїздити на «передок». У січні 2015-го, коли ситуація стала напруженішою, Олега з товаришем відправили на передову до Вуглегірська – на допомогу Чернігівському батальйону.
«Було дуже страшно. Тваринний страх. Але страшніше було зганьбитися. Тиждень тримали оборону, поки не прорвалися танки, – пригадує Кіращук. – Ми з товаришем покидали позиції останніми. Там мене й поранило».
Товаришу Олег вдячний по сьогодні. Зупинився, не кинув, голову перебинтував, допоміг дістатися позицій. Та там допомогти чоловіку не могли – треба було до шпиталю.
«Розумів, якщо до ранку не виберуся, то певно буде зараження крові. Треба в Дебальцево своїм ходом. Противник був зовсім поруч. Усе, що я знав, що до наших позицій 15 км, – розповідає чоловік. – Зібрався, вийшов посеред міста, перехрестився і пішов. Пройшов десь кілометр, зрозумів, що мабуть не в той бік, повернувся, пішов в інший. Але було відчуття, що Ангел мене охороняє. Слава Богу, вийшов на наші позиції».
Дорогою він думав, як подякує Богу, якщо вийде живим. Задумав намалювати писанку з Ангелом. Та далі ще були госпіталі в Харкові та Львові.
«Після війни пишеться мляво. Спершу голова і руки робили різне, траплялися нервові зриви. Тепер часто впадаю в ступор, як берусь за писак, – говорить Олег. – Колись писав по десять на місяць, тепер – заледве чотири. І то, коли знімаю віск, те, що бачу, мені не подобається».
Рятується чоловік, навчаючи інших.
«Говорив з майстром фаберже з Волині Анатолієм Бойко. Він брав участь у військових діях в радянський період. Каже, потім п’ять років робота не йшла. Чекаю, мені ще 3,5 роки лишилося», – сміється Олег.
Як калина танк оберігала
Поки говорили, пластуни справилися з нанесенням воску на яйця. Далі – фарбування. Тут за справу береться Ольга Кіращук. Вона допомагає дітям опускати їх у слоїки з розведеною фарбою.
«Дружина в мене завжди залишається за кадром, – каже Олег. – Але без неї була б біда. Вона всі гроші з хати повиносила, щоб я лиш залишився живим. Скільки нам років, але все одно ведемося за руки, як малі діти».
З пофарбованих яєць знімаємо віск – розтоплюємо над вогнем свічки та ще теплий витираємо ганчіркою. Писанка готова. Колись, каже писанкар, вірили, що та ганчірка набуває магічних властивостей.
«Кілька місяців тому робили з дітьми обереги з бісеру – гілочки калини. Передали на Схід. А там хлопці почепили на танк. То в новинах показали. Сказали, що ніякі кулі не беруть, бо калина оберігає. Діти ходили радісні, бо їхня робота береже життя, – каже стиха Любомир Грабець. – Треба, щоб кожен робив те, що може. Вдячні Олегу, що вчить найменших».
«Завжди кажу, що не був героєм в АТО, те саме стосується писанкарства та етнографії. Нічого особливого не зробив, – говорить Кіращук. – Виконав свою маленьку місію – пішов повоював, писанки позбирав. Своє завдання, як громадянин, думаю, виконав».
Comments are closed.