Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Щовечора, вже коли темно і порожньо, я їду на ровері одним і тим самим маршрутом. Є один відрізок дороги, де в такий час їхати особливо приємно – трохи вниз, широко, довго, чудесне покриття і освітлення. Приємно, але треба вважати. Саме тут інколи з’являються поодинокі автомобілі, водії яких нарешті можуть зробити їм приємно. Бо машина також має свої Богом дані можливості і незбагненну потребу повноти їхнього вияву. Потужні машини страждають у наших містах. Вони змушені животіти, затискаючи у собі більшість того, на що вони здатні. Я розумію їхніх володарів, котрі хоча би у цю пору, хоча би на цьому відрізку дозволяють їм викластися вповні.
Завжди у таких випадках думаю про армію. Про військо і солдатів. Різних часів і народів. Згадую свої військові переживання і порівнюю їх із безліччю армійських оповідей, які мені довелося і доводиться вислуховувати.
Звичайно, армія – це абсурд. Військове життя – театр абсурду, нонсенс, якщо дивитися на це тверезо. Але – якщо подивитися ще тверезіше – властиво, нічим не абсурдніше від футболу, великого спорту, олімпійського руху, середньої школи, оцінки вартості творів мистецтва, важких наркотиків та інших загальноприйнятих систем. Зрештою, недаремно абсурдні радянські пропаґандисти вигадали таку формулу: армія – це школа життя. Може, вона і школа, може, вона і життя, але в жодному разі не «школа життя».
Хоча у мене після неї сформувалося таке переконання: я нікому не бажаю туди потрапити, але дуже радий, що сам це перейшов. Правдоподібно, існує якась дивна віра у людей – чи у частини людей – що там, де присутня вона сама, нічого поганого статися не може. Більше того, з часом усе найгірше починає видаватися найкращими спогадами і життєвими враженнями.
Особливо це стосується якраз тої можливості максимального навантаження, яке виявляється і у машин на повній швидкості, і у всіляких ненормальних спортах. У цьому сенсі військові пережиття перетворюються з непотрібного абсурду на колекцію справжніх окрас цілого стриманого життя, гнітючі проблеми якого не мають нічого спільного з тим диким і безсенсовним напруженням «безмежних людських можливостей», які дарують незбагненну радість незаперечної присутності у світі.
Військо – це стихія. Дурна і велична краса великої хвилі, яка дарує кожній краплі відчуття того, що саме вона є найнищівнішою. Головне – не щадити себе, вивільнитися і не уникати тиску, який іде ззовні і зсередини. Відчути натягнутість і критичну перенатягнутість шкіри, оболонки. І щільного контакту з такими самими напруженими тілами і механізмами. Радіти від такого – це єдине, чого треба досягти у цій ускладнено-спрощеній школі життя. А ще викинути з голови все те, чого тепер тут нема, очиститися від ностальгії за абстракціями. І навчитися робити всі ці абсурдні речі вправно. Від навченості і вправності насолоди множаться у кілька разів. І тоді вдається все. А коли вдається все, навіть те, що здавалося неможливим, то будь-який абсурд перетворюється на віднайдений сенс буття.
Коли вмієш не спати і спати так, як ніколи, довго не їсти нічого або нічого смачного, а потім смакувати якимось шматочком, коли болять руки, ноги і спина, а ти знаходиш положення, в якому біль кудись витікає, коли пахне землею, гілками, травою, порохом, болотом, ніччю, потом, залізом, світанком, і ти розумієш, що перед цим жив у світі без запахів, коли за кожним найменшим звуком можеш виразно і докладно вибудувати ціле кіно, яке цей звук означує. Холод, тепло і взагалі усі доторки також набувають особливої повноти. І робота в парі, і робота в групі, і автономний рейд, і андрогінність переслідувача і втікача, і очевидність скінченності. І багато всякого іншого. Включно з жахом.
В кожному разі повернення буває болісним. Бо втрачається тургор, наповненість. Оболонка мусить зморщуватися, а це завжди пов’язано із болем, про який неможливо адекватно розповісти. Тих, хто повертається, стає все більше, а буде ще більше. З абсурду повертаються в абсурд, додаючи свого абсурду. Школа життя виявляється невжитковою. Порозумітися ще важче, ніж розповісти.
Comments are closed.