Досвідчений лікар і викладач медколеджу, батько двох доньок Віталій Гурникв довго переконував рідню у своїй необхідності бути там, де він найбільше потрібний – у зоні бойових дій на Донбасі. Як пише “Дзеркало Коломиї”, на вибір вплинув і одногрупник Віталія по медінституту начмед бригади: «Тут гинуть хлопці, бо критично бракує лікарів. Їдь і нікого не слухай!..».
“Оголосили першу мобілізацію. Я відразу подався в військкомат й зголосився відправитися лікарем в зону АТО. Мотивація? Хотілося, щоби територія кладовищ українських воїнів не розширювалася… Більше року до мене з військкомату не зверталися. Аж на початку лютого 2015-го про мене згадали. Я виявився потрібним. Направили в медичний учбовий центр у Житомирі. Там нас зібралося 370 лікарів. Жодного з них я потім на фронті не бачив і про жодного не чув”.
Після теоретичних курсів, абсолютно віддалених від розуміння завдань лікаря в бойовій обстановці, коломийського – вже військового – лікаря відправили у Дніпропетровськ на базу 93 бригади.
“Там ми сформували 56 бригаду, куди влилися батальйони територіальної оборони. Тоді якраз 37-й батальйон залишився без начмеда, який демобілізувався, і я написав рапорт на призначення мене начальником медичної служби батальйону”.
Батальйон зайняв позиції під Маріуполем у районі населених пунктів Павлопіль, Пищевик. Поряд – дамба, яка безперервно прострілювалася сепаратистами. Віддаль до бойовиків – якихось 400 метрів. Вилазки ворожих ДРГ тримали вояків у постійній напрузі. За медчастиною було закріплено два санітарні УАЗика і реанімобіль «Фольксваген». Забезпечення медзасобами для бійців на рівні 3 – 5 відсотків від потреб. Давався взнаки брак джгутів. А тими, які були, бійці не вміли користуватися. Найбільша кількість смертей на фронті – від крововтрати. Перше, чому навчав лікар Гурник бійців, – це правильно накладати джгут біля враженої ділянки тіла.
“Був випадок, коли хлопець помер від втрати крові через банальне поранення в п’яту”.
Підсобили своєму вчителю й колезі студенти й викладачі рідного медколеджу – надіслали поштою 400 джгутів.
“Ми, фронтові лікарі, періодично збиралися в госпіталі для координації своїх дій, ділилися досвідом і медикаментами. Перебуваючи у зоні бойових зіткнень, передавали кодом по рації координати, де терміново необхідна медична допомога і яка саме. Працювали злагоджено, як годинник, і оперативно. Я перебував постійно в русі на 70-кілометровому відтинку території. Помічником, санітаром і медбратом у мене був мій водій – старий дядько з Маріуполя, його син загинув від рук бойовиків під Широкіним і він поставив собі за мету всіх наступних років життя – помсту. Ми його звали лагідно «дідусь Ау» (як у популярному мультику). Дід не знав ні страху – хоч був водієм обережним і водночас завзятим, – ні втоми… Через три місяці мого перебування на передовій я дізнався, що вийшов наказ не мобілізувати викладачів середніх і вищих навчальних закладів. Тож я отримав законне право повернутися додому… Якби ним скористався, то собі не пробачив би. Тому залишився”.
4-го жовтня 2015-го день видався по-особливому «спекотним» в образному розумінні. Розвідгрупа кількістю 8 бійців, успішно завершивши свою роботу на ворожій території, поверталася назад і за 6 кілометрів до українських позицій підірвалася на міні. 12 година дня. Не вагаючись, на місце вибуху виїхали два джипи зі спецназівцями, один УАЗик і ми на реанімобілі. Мчимо на шаленій швидкості по геть розбомбленій дорозі. Сепари нас чудово бачать, але чомусь не стріляють. Операцією керував сам комбат на позивний «Соболь». Ми розкидали довкола димові шашки, почала горіти трава. На місці трагічної події виявили двох убитих і шістьох важкопоранених бійців. Поранених врятував боєць на псевдо «Грін». Він їх витягнув з вогню, хоч сам добряче обгорів, потім отримав за свій героїчний вчинок орден. Операція була проведена блискуче і тривала якихось 15 хвилин. Сепари навіть почухатися не встигли.
Ночував начмед Віталій Гурник у закопаному в землю вагончику, якого звідкись притягли й подарували місцеві татари. Татари й харчами допомагали.
“Була одна напасть – миші. Стихійне лихо якесь! Миші лазили по нас ночами, мишоловки не допомагали. Вони, гади, їли навіть таблетки! У нас обжився кіт, але не давав собі раду з навалою підлих гризунів. То він потім утік, бо не міг, сарака, витримати ганьби…”
Санітарне авто, на якому їздив начмед Гурник рятувати поранених у саме вогнище бою, геть зрешетили кулі. Поранення в ноги отримав його водій відчайдушний дідусь Ау. Але не вибув з команди.
“А якось пішла епідемія грипу серед моїх бійців. Поголовна. За день захворювало 30 – 40 хлопців. Усі протигрипозні медикаменти я витратив за чотири дні. За увесь час епідемії спав по 2 – 3 години на добу. Працював уже на автопілоті, виконуючи одні й ті самі функції – роздаю пігулки, колю, роздаю пігулки, колю. Сам переніс на ногах тяжку форму грипу. Але виборсалися всі без тяжких наслідків. Людський організм в екстремальних умовах підключає всі свої резерви. А вони невичерпні, – переконаний начмед”.
У зоні ведення бойових дій бракує фахових медиків. Держава не готова вчити військових лікарів. Украй бракує психологів, які спеціалізуються на постбойових травмах, – констатує Віталій Гурник. «Цивільний» психолог тільки дратуватиме ветерана АТО з певними психічними й психологічними проблемами. А цим хлопцям необхідна передусім увага й повага. Вони можуть довіритися тільки тим, хто був на війні.
“Сам я маю міцну психіку. Однак, призвичаїти її до погляду на вбитого бійця, з яким нещодавно розмовляв, так і не вдавалося. Сняться загиблі. Тоді буває тяжко на душі. У такі моменти втішаю себе згадкою про хлопців, які завдяки мені залишилися живі”.
Андрій МАЛАЩУК
