Пропонуємо свіжу публікацію Софії Андрухович на порталі Збруч. Вона – українська письменниця, перекладачка й публіцистка, а також донька франківського письменника Юрія Андруховича.
Якщо приїздити щороку в те саме місце о тій самій порі, можна спостерегти, що в житті нічого не змінюється. Або майже нічого. Незначні зміни, які стались, із одного боку, можуть бути свідченням незмінності головного. Але з іншого боку, вони можуть означати початок більш серйозних змін. А ще з іншого боку — невідомо, чи поняття “серйозних змін” узагалі має право на існування. Принаймні, з огляду на Всесвіт. Бо в цьому гірському селі так мало змінюється, що людина встигає взяти навіть Всесвіт до огляду. Чи то пак — наважується взяти його до огляду.
Минулого року ночами ми горілиць лежали на траві і дивились на Персеїди. Доводилось вичекати, коли господар готелю “Respect” пагорбом вище вимкне гірлянди, які обвивають будівлю — і тоді нарешті ми залишались у цілковитій темряві, хоч в око стрель, і могли віддатися відстежуванням рухів у недалеких шарах Космосу. Хоча, з іншого боку, не впевнена, що Космос складається з шарів. А ще з іншого боку — ми цілком можемо собі дозволити використання такого умовного позначення — “недалекі шари Космосу” (бо що з нас візьмеш).
Отож, виявляється, недалекі шари Космосу — це не така вже й зяюча порожнеча, як могло видаватись. Вони повняться метушнею і блиманням, ніби діжа з дощівкою, до якої нападала дрібна літня комашня. Небо перекреслюють пульсуючі траєкторії супутників, літаків, космічних станцій, а ще свої шипучі вогняні хвости залишають зоряні порошинки, потрапляючи до атмосфери, і ти відчуваєш присутність не тільки далеких сонць, якими переповнена глибочінь, не тільки планет, але навіть планет-карликів!
Тільки цього року, коли якраз найвища пора дивитись на Персеїди, у гірському селі — дощі, а небо затягнуте хмарами. Жодна зірка не прогляне з-за цієї вологої важкої білизни. Це з одного боку. Але з іншого — ти все одно намагаєшся переконати себе, що там, за завісою, не безвість і порожнеча, а миготіння й рух, і вогняне шипіння, і глибина, і планети-карлики. Наповнення порожнечі перетворюється на питання віри. Хоча, ще з іншого боку, що розумніше: намагатись наповнювати порожнечу чи спробувати призвичаїтись до її невблаганної присутності?
З одного боку порожнеча — не таке вже й безнадійне явище. Бо порожнеча — це простір, тобто можливість для руху й маневру, вільного польоту і спонтанності. У цьому сенсі порожнеча симпатичніша за переповненість, а легкий голод дає ті можливості, які відбирає пересит.
Міркувати про такі речі — сумнівне і навіть сміховинне заняття, бо воно щось та й свідчить про саму міркувальницю. Тому безпечніше і цікавіше перекинутись на постать когось безсумнівного й визнаного. Ну, скажімо, Сенеки, який досягнув неабияких успіхів у наповненні порожнечі, а в своїх “Моральних листах до Луцілія” висловлювався на захист недоситу, стриманості, поміркованості, відмовляння від бажань та іншого аскетизму і стоїцизму.
Ось навіть коли справа торкалась книжок, Сенека не радив читати запоєм і якомога більше. “Зваж і на те, що читання багатьох авторів, гортання найрізноманітніших книг теж має в собі щось від тих блукань та непостійності. Лише з окремими, найобдарованішими, слід залишатися якомога довше, їхнім розумом живитись, коли хочеш винести щось таке, що надовго б осіло у твоїй душі. Всюди бути — ніде не бути. У тих, чиє життя йде на подорожі, багато зв’язків завдяки чиїйсь гостинності, та ні одного — дружнього. Така сама доля судилась і тим, хто не горнеться щиро до когось одного з талановитих, а пробігає все похапцем, мов поспішаючи кудись, їжа, щойно спожита й тут же відкинута шлунком, ні користі не приносить, ані тілом не засвоюється.”
Переконливі повчання Сенеки викликають потребу довідатись якнайбільше про його життя: як саме вдавалось філософові та політичному діячеві плекати внутрішню порожнечу, її не засмічувати. І тут виявляється, що ці повчання є тільки одним боком. Бо з іншого боку — існують свідчення про любов Сенеки до вродливих заміжніх жінок, гучних бенкетів і красивих дорогих речей. Він, стверджує Суіллій, був власником п’ятисот столів із горіхового дерева з різьбленими ніжками слонової кості (однаковісіньких!), на яких повсякчас давав гучні бенкети. Суіллій писав про Сенеку багато неприємних речей, які кардинально суперечили писанням і вченню філософа. Але скажіть, чи написане автором означає, що він обов’язково повинен реалізовувати це написане у житті і бути єдиним цілим із цими шуканнями, розмірковуваннями, припущеннями і повчаннями? Чи повинен учитель дотримуватись того, чого він навчає? І де тоді простір для експерименту, де порожнеча для вільного польоту?
Як слушно зазначила одна з дослідниць життя і творчості Сенеки Міріам Ґріфін — “прогалини в знаннях про його життя спонукали багатьох авторів піддатись спокусі і застосувати власну уяву в намаганні відтворити біографію Сенеки.”
З одного боку більшість авторів, які прагнуть розповісти історію життя когось іншого застосовують власну фантазію. З іншого боку — розповідаючи історію чийогось далекого життя, більшість авторів завжди розповідають про себе самих. В. Домонтович наполегливо підкреслював це, створюючи белетризовані біографії Куліша, Костомарова, Марка Вовчка й інших. Аналізуючи поезію Рильського, Віктор Петров намацує особливу витончену насолоду в недоситі й утриманні — і виявляється, що аскетизм може бути не тільки мазохістичним зусиллям волі, а й особливим еротичним досвідом: “Він вносить у кохання мент аскези, й це Рильський робить вповні свідомо, бо аскетика — це й є переважно наука еротики. Коли звичайно розуміють аскета як людину темної й суворої бідности, що тікає насолод і зрікається почуттів, як чогось суть нечестивого, бо це розуміння виникає тільки тому, що особи, котрі так говорять, не вміють бути денді й естетами й не звиклі шукати замість звичайних почуттєвих вражінь почуттів невідомих і вишуканих. Є сп’янілість їжею, м’ясом, і є сп’янілість голодом. Є сп’янілість фалічна й є фалічна сп’янілість утримання.”
Це я так намагаюсь знайти відраду зараз, коли за дощовими хмарами не видно серпневого зорепаду.
