Юрій Андрухович: Про Путіна, який ховає ту саму голову в той самий пісок

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

У середу підтвердилося те, на що почало заноситись у неділю.

Між неділею та середою пролунало попередження Євгена Марчука, і на яке було звернуто незаслужено мало уваги. Втім це моє особисте враження, і я не полишаю надії на те, що ті, кому слід було міркування Марчука врахувати, потрактували їх найсерйозніше. Тобто в повній готовності (дипломатичній, політичній, військовій) чекали, яким чином, коли і звідки вилізе їхнє підтвердження.

У середу воно вилізло. У середу Путін сказав що сказав. Той, хто бачить у його словах якісь неоднозначності і простір для різнотлумачень, намагається ховати голову в пісок. «Люди, що свого часу захопили владу в Києві, (…) перейшли до практики терору», – після таких формулювань російський головнокомандувач (йому ж іще рейтинги нарощувати і тріумфально вибори вигравати) вже просто зобов’язаний іти далі звичайної констатації. Що він і робить: «Ми, безумовно, повз такі речі проходити не будемо».

Пригадується, як минулої осені він погрожував туркам – щось на зразок «Одними помидорами не отделаетесь». І тут те саме, але, можливо, й гірше: якось сухіше все сформульовано, без специфічного гумору, без усяких там помідорів.

Не менш тривожний момент у тому ж путінському висловлюванні – його апеляція «до наших американських, європейських партнерів»: приведіть мовляв урешті до тями вашого маріонеткового терориста. «Вони (США та ЄУ – Авт.) повинні все-таки вдатися до якихось реальних кроків, для того щоб здійснити відповідний тиск на сьогоднішню владу в Києві», – вимагає Путін. І вкрай неправильно вважати це натяком на те, що він хоче звалити на Захід всю «виховну роботу» з Україною. Насправді він у такий спосіб формулює свої умови для невідновлення широкомасштабних воєнних дій на українських територіях. Мовляв, якщо Захід прислухається, зробить належні висновки і якнайсуворіше Україну покарає, то так тому й бути – у наступ Росія не перейде. Поживіть ще трохи.

Отже, він нібито відводить якийсь часовий проміжок для Заходу. Реаґуйте мовляв, а я подивлюся. Захід поки що не ведеться. Держдеп реаґує надзвичайно спокійною заявою, де ставить аґресора на місце й водночас нічого не нагнітає. Європа до вчорашнього пополудня мовчала (або відмовчувалася). Хоч урешті й ця гора породила миш. Дякуємо й на цьому. Бо дотепер за  всю Європу говорила тільки Литва, яка не боїться називати речі своїми іменами: «Старі методи КДБ. Фальшиві звинувачення Росії проти України з метою виправдати майбутній удар у відповідь?». Ці фрази треба ретранслювати світові якомога гучніше, бо потім виявиться, що їх своєчасно не почули.

Зате мовчить наш польський «адвокат». Як на мене, вже передбачувано.

Загальне враження таке, що в Москві вже запущено конкретний план із погодинним та поденним графіком його виконання. Скільки днів у ньому відведено на попереднє «вікно можливостей» для «американських, європейських партнерів», знати нам не дано. Але нам чітко дано знати дату, в околицях якої все має відбутись і заради якої все й було заварено. Це 24 серпня. І в цьому – відповідь на запитання одного з російських оглядачів: «…Усю цю історію з “українськими диверсантами” зліплено так халтурно, що цілком очевидно – у  “контори” зовсім не було часу на ретельніше пропрацювання операції. Цікаво, куди Путін так поспішає?».

Справді – цікаво. Але й по-своєму зрозуміло. Той, хто стверджує, що в Путіна сьогодні немає жодних поважних мотивацій для широкомасштабного наступу, знову ж таки ховає ту саму голову в той самий пісок. У Путіна є надзвичайно поважна причина – 25-річчя нашої державної незалежності. Цілих чвертьстоліття, ви собі уявляєте? І цілих 16 років із 25-ти особисто він, Путін, наділений фактично необмеженим фінансовим і владним ресурсом, робить усе можливе, щоб цю незалежність повалити! Коли, коли ж нарешті ця «справа всього життя» увінчається успіхом?

На мій погляд, саме цей акцент може бути вирішальним. І саме це варто наголошувати з усіх міжнародних трибун, які в нас тільки є на цей момент найспекотнішого місяця з його дещо розмореною реакцією. Того самого місяця серпня. Місяця, як багато хто вже зауважив, зі своїми диверсійними та воєнними традиціями. Місяця Іловайської трагедії. Бо якщо пам’ять мені не зраджує, то й два роки тому все почалося десь приблизно тоді ж. Тільки річниця була 23-тя.

Тобто це тут і тепер. Це значно ближче, ніж польське Ґлівіце, і трохи ближче, ніж грузинське Цхінвалі.

І гріх забувати про таку близькість.