У селі Черніїв, що під Франківськом, викопали клаптик повстанської родинної історії. Пляшку з документами всередині, випадково знайшли на місці колишньої криївки. Вона там пролежала понад 60 років. На пожовтілих від часу аркушах, серед розмитого чорнила «Репортер» розшифровував окремі спогади, уривки з життя молодої дівчини Ганни Теслі на псевдо «Весна». Там є все — і повстанське життя серед лісу, і смерть побратимів, і кохання.
Усі в бандерівцях
Дістатись до такого скарбу «Репортеру» дозволив франківець Сергій Мороз. Він — водій-парамедик батальйону госпітальєрів. Ті знайдені рукописи належать його рідній тітці.
Якось після чергової поїздки на Донбас Сергій заїхав до родичів у Черніїв, а вони й розказали про дивні документи, які викопали у городі за хатою.
«Це знайшов дядько, — розповідає Сергій. — Копав фундамент під прибудову й викопав якусь зелену пляшчину. Розбив лопатою, а там папери. Він до того якось простіше поставився: зібрав, загорнув у газету і так воно в нього на полиці лежало. Зараз я те забрав, бо дуже цікаво й хочеться дізнатися більше».
За словами Сергія, за цим тягнеться ціла родинна історія повстанського руху. В УПА були його дід Михайло з молодшим братом. А тепер виявилося, що й дідова сестра Ганна теж воювала в партизанці, бо саме її спогади ховалися в пляшці.
Мороз каже, чув про це лиш краєм вуха про це чув. Бабця ніколи про то не розповідала, бо ж був совок — боялась. Вже з незалежності вони з братом почали щось досліджувати. Дізналися, що дід із братом воювали у дивізії «Галичина» й зі своїм загоном дійшли аж до Чехії.
«Потім з тою всією зброєю і провідником повернулися в Україну та пішли до лісу — у повстанці, — говорить Сергій. — На подвір’ї дідової хати в Чернієві була криївка. Вхід до неї зробили через кузню. Це підтвердив один старожил. Після війни НКВД ту криївку розсекретили, зробили облаву. Моя тітка Ганна звідти вибігла, то її підстрелили й забрали до в’язниці у Станіславі, що на Сахарова. А в криївці був ще один хлопець — він підірвався, аби не датись живим. І десь недалеко від того місця й викопали ті документи».
У тюрму до Станіслава забрали й діда Михайла з братом. Катували кілька місяців. Потім побитих, знесилених і хворих на туберкульоз відпустили вмирати додому. Довше року ніхто з них не прожив — і Ганна теж.
«Не покоритися мені ворогові»
З різного ракурсу, освітлення вичитуємо кожне слово. Розібрати дуже важко, чорнило від вологи. По кілька хвилин на кожне слово — і то зі сканованого в дуже добрій якості варіанту, з суттєвим збільшенням. Де написано простим олівцем, то прочитати простіше й швидше. А от почерк — дуже добрий.
Двадцять аркушів, ніби якісь уривки зі щоденника дівчини про все — що бачила, чула, відчувала. Іноді зовсім дитяче. Іноді, може, пафосне. Але то нам сьогодні, в комфорті сидячи, її слова здаються надто піднесеними, а для них тоді все було правдиве, чесне — боротьба, смерть, воля. Деякі історії обірвані на найцікавішому. Мова цікава, іноді просто потік думок, а ще багато художніх описів природи, стежок, світанків у лісі й нічних сіл.
Один вірш Ганна Тесля підписала «Весна». Напевно, це було її псевдо. Судячи з записів, вона скоріш за все була зв’язковою, ходила із завданнями у різні куточки. «Приходиться щораз більше пізнавати нові терени», — ледь розбираємо на черговому аркуші.
А от іще уривок:
«Одного разу, коли зближався сумерк, рішила зближатись до села, як теплий туман закриє все, закрастись у село, щоб заспокоїти голод… Повернула на стежку… Прискорила хід… Стій!.. Пролунав приглушений голос. Серце упало, руки зависли безладно — та ненадовго. Новий прилив енергії, відвага… Я вскочила в густе колосся зеленого жита. Стій!.. Пролунало вдруге. Різкий вигук і посипався звук з автомата. Сильно напружуючи всі свої сили, бігла в зелені кущі і скрилась. І дальше прийшлось переживати, скриваючись в лісі, бо в той час село сильно було загрожене ворогом».
Далі — серйозні роздуми про патріотизм, дух, ідею самостійної України, повстанців. Відчувається повага, бо всі ці слова дівчина пише з великої літери:
«Долі й Правди не буде, а заким не здобудемо Самостійну Україну, пануватиме на світі неправда. Вільний Дух народу ще тліє під попелом…».
«В цих незабутніх днях глибоко пізнала Ідею і щораз ширше носяться в мойому серцю клятьба вірності для Неї. О, ні — ні! Не покоритися мені ворогові, котрий остається проклятий нашими матерями!..».
А ось дівчина пише про зустріч та розмову з якимось дуже особливим чоловіком, можливо, провідником:
«…вдивляючись у тих хвилинах в його старечі, блискучі, чорні очі, ще більше моя душа наповнилась радістю. Велика любов обняла моє серце до цієї людини, безмежну пошану бажала відкрити в ті хвилини до цего батька України, щоб віддячити за його правдиві діла.
Ще довго бачила перед собою цю особливу постать. Випроставшись на весь зріст, він повернувся в сторону, де весело гомоніли повстанці. Ще до сьогодни чую гомін тих правдивих слів. Ще до сьогодни бачу ці бойові рухи, велетенську старечу постать, темну стрілецьку уніформу, правдиві чорні козацькі очі. Ніколи не згасне та постать з моїх очей. Ніколи не згубляться в мене цего батька слова».
Остання зустріч
Є в щоденнику і запис про «геройську смерть Українського Повстанця», напевно, Ганна пише про загибель когось із побратимів:
«З полону ворожих підлих окликів чула грізні слова Маркові. «Не віддам зброї до останніх хвилин свого життя! Я люблю Україну! Боровся за Неї і з любов’ю за Неї загину!». Здійснилися Маркові слова… Ще довго клекотіли стріли з Маркового автомата, ще довго ворог скаженів від гордих геройських рухів. Поранили Марка тяжко в спину з ворожого нагана. Зронив свою геройську голову і в цих хвилинах з честю скінчив своє життя. В цей незабутній день пізнала, що Воля людині є найдорожчим скарбом на світі!».
І, звісно, кохання. Під яскравим малюнком — розповідь, як вона у 1943 році востаннє бачилась зі своїм коханим повстанцем. Його чота тоді пішла на завдання і ніхто не повернувся. Ганна вірно чекала на свого коханого до самої смерті.
«Коли недоля жорстока кинула далеко від мене Тебе…Не забудь, що є хтось в світі, хто згадає Тебе! Сьогодні в життю вперше прийшлось бути самітньою серед ночі в глибині темного ліса… Сьогодні визирнуло на поверхню із глибини зболілого серця сильне почуття незабутнього кохання.
…спати не хочеться, бо серцю приснилось все, що минуло давно. Місяць пливучи серед хмар голубого неба пригадує вечір… Останній вечір 19 (18/VII) 1943… Останній вечір кохання. Останній вечір дивилась в очі, наповнені смутком. Останній раз чула гамір пестливих коханих слів… Будь вірною — я вернуся! Жди мене — я вернусь! Останні слова…останні… Більше не чула їх. Доле, доле…».
Від дідів-упівців, від предків-козаків
Боротьбу своїх рідних нині продовжує Сергій Мороз. Каже, в ньому суміш двох родів. З бабусиного боку — духовенства, до прикладу, її братом був архієпископ Йосиф Савраш. З дідового боку — вояки. А суміш, бо нині Сергій є військовим капеланом госпітальєрів і бійцем медичного батальйону. Жартує, мовляв, тепер знає, звідки такий взявся. Ще додає, в АТО багато таких хлопців з патріотичними генами — від дідів-упівців, від предків-козаків.
«Мої рідні, яких я ніколи не знав, воювали за ту саму ідею, що й ми зараз, — говорить Мороз. — Усе повторюється. Дуже хочеться більше дізнатись про них, про їхні роздуми. Бо ж їм було дуже нелегко».
За словами Сергія, після війни він обов’язково візьметься за детальніше дослідження сімейного повстанського руху. А нещодавно знову вирушив на Схід. Каже, зараз знову гаряче — мусить бути там.
Comments are closed.