Спілкуємося з мешканцем Малої Кам’янки Миколою Пашковським, автослюсарем за цивільною спеціальністю, а в зоні ведення бойових дій – стрільцем-зенітником, пише “Дзеркало Коломиї”.
– А, може, нічого писати не треба? Давайте вип’ємо по гальбі пива й посидимо… Курите?.. Я повернувся живим і здоровим, то що про мене писати!.. Заробив тільки дві грижі, бо тягнув з собою чотири боєкомплекти та не розлучався з Барсіком і Шуриком, а вони тяжкі, холєра! («Барсік» – це кулемет; «Шурик» – це автомат. – А. М.) Та й труба ПЗРК далеко не легка… Нехай би хтось написав про тих, хто загинув: Серьогу Ісаєва з Костянтинівки, він був успішним підприємцем і людиною рідкісного благородства, утримував у Костянтинівці дитячий сиротинець, пішов на війну добровольцем, підірвався на міні. Про Вітю Краснова з Ізюма, – золота була душа. Про Валентина Чурікова з Полтавщини, – вже пакував валізу, не дожив день до дембеля, помер від поранення осколком у голову… Треба писати про справжніх героїв… Ось хоч би 24-річний пацан з Рівного Максим Опанасець, – він, перебуваючи на самоті в оточенні сепарів, умудрився підірвати всю злітну смугу біля старого терміналу Донецького аеропорту разом з ними. Макс живий…
Отримавши повістку, Пашковський просився в батальйон, яким командував його добрий знайомий коломиянин Тарас Сенюк, який вже загинув. Але довелося воювати в складі інших підрозділів.
– Перед відправкою в зону АТО нас, мобілізованих, мордували на полігоні в Житомирі. Нікому не потрібна муштра. Кількість навчальних стрільб скоротили до мінімуму. Роздавали набої, потім їх забирали назад. Стріляти з різних видів зброї я навчився вже на війні. У складі 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї бригади відбув у місто Костянтинівку. Бойові позиції перебували в русі. Довгий час ми стояли у приміській зоні Горлівки під назвою «Нью-Йорк» за кілометр до ворожих позицій. Бліндажі були вкопані прямо на кладовищі. Вогневі взаємні «привіти» тривали постійно, хоч прицільного вогню не вів ніхто. Ночував часто в окопі на каріматі, прикривав вилазки наших. Казав до них: «Хлопці, я застарий, бігати швидко не можу, але зі свого окопа я не зрушу. Буду вас прикривати аж доки останній з ваших не перетне безпечну лінію». При собі мав гранати, змінну пару берців, дві банки тушонки, банку згущеного молока і, звичайно, вірних друзів Барсіка та Шурика.
Дістаєш добру порцію адреналіну, коли, лежачи під нічним небом, чітко зауважуєш політ ворожого безпілотника, – оповідає Микола. – Тоді береш в одну руку Барсіка, в другу – Шурика і трасуючими кулями малюєш на чорному небі дві світлі лінії в напрямку безпілотника. Маячок безпілотника гасне, – розумієш, що поцілив.
Не раз доводилося спілкуватися з місцевими, ходити на ринки за всячиною. У Костянтинівці більшість мешканців – на нашій стороні. Микола встиг з багатьма продавцями запізнатися. Вони допомагали нашим воякам. Особливо щедрим був Серьога, – він свого часу відбував строкову службу в коломийській військовій частині на Моцарта, – давав воякам товари в борг, котрий не всі повертали. Серьога не ображався і продовжував давати в борг… Але один випадок на ринку був для Миколи, як холодний душ: у штовханині він не почув, як хтось приклеїв йому на спину наліпку «убийца». Здавалося б, дурничка. Адже люди в місті переважно підтримують українську армію. Та гірко й неприємно…
Батальйон перекинули в Херсон до лінії розмежування з окупованим Кримом. Техніки явно не вистачало. Кулемети на БТРах перегрівалися й заклинювали. Малі танки легкої броні погоди зробити не могли. Хлопці самі поставили зенітні установки й наробили трохи шуму на кордоні. Хоч про якусь користь від того говорити не доводиться.
Микола Пашковський має вагомі причини нарікати на офіцерський склад, серед якого кадрових військовиків, що кіт наплакав. Каже, керували, й керували бездарно, новоспечені офіцери з дипломами цивільних ВНЗ, де була військова кафедра. Якби наша армія не самоорганізовувалася на найнижчих ланках, вона б розвалилася, – переконаний. А штаби тільки заважають, а то й шкодять.
– Я став дуже нервовим після дембеля. Коли чую, що якийсь крутелик сушить собі голову, яку йому тачку купити, – за 20, чи за 40 тисяч баксів, а мій товариш Артур лежить у харківському госпіталі з розтрощеними ногами, – підірвався на міні, везучи хлопцям їжу, – і йому необхідна якась тисяча на лікування, мене хапає дідько…
