“Пташку збито, пташку збито…” Такі слова прозвучали по раціях, що їх тримали в руках військовослужбовці у Луганському аеропорту в ніч із 13 на 14 червня 2014-го. Військово-транспортний літак Іл-76, на борту якого було 40 десантників 25-ї окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади і 9 членів екіпажу 25-ї Мелітопольської бригади транспортної авіації, був збитий. Усі, хто був у літаку, загинули…
Фільм про цю трагедію – очима тих, хто втратив у ній близьких – покаже UΛ:Перший у вівторок, 14 червня, о 20:20.
Стрічка має назву “Дихай”, увійшла до циклу “Неоголошена війна”, знята режисеркою Сніжаною Потапчук і операторкою Світланою Коваль. Спеціально до цього фільму етно-рок гурт “ТаРута” записав саунтдтрек “Ангели” на слова Дмитра Лазуткіна і музику Тараса Козака.
А про те, як створювалася документальна картина, ми розпитали в авторки і режисерки Сніжани Потапчук. Чому ця стрічка не планувалася і як з’явилася спонтанно, як поряд існують два світи та про що буде другий фільм – читайте далі.
Знімати цей фільм ми не планували… У грудні 2015 року в Павлограді почався суд стосовного збитого літака, і ми вирішили, що будемо відслідковувати всі судові засідання, з упертістю хронікера фіксуватимемо кожне слово. Я не передбачала, що ми побачимо на цих засіданнях, але вже у перший день помітила ніби два світи. Один – докопування до правди, а другий – біль родин загиблих у процесі цього докопування вже протягом 13-ти засідань. Я побачила очі близьких, і це наштовхнуло мене на створення стрічки “Дихай”. Цей фільм – не про хронологію подій, а про внутрішній світ, про почуття родин, які втратили своїх близьких.
Чому “Дихай”? Бо ті, хто втратив у цій трагедії рідних, живуть ніби у стані видиху, хоч уже й минуло два роки. Ніби й хочеться вдихнути на повні груди, а так не виходить. Ці люди живуть у стані втрати, горя і щойно лиш добирають повітря, щоб існувати.
Авторка і режисерка фільму Сніжана Потапчук
На суді я побачила дві реальності, які існують поряд. Одна – це хаос життя, в якому ми всі перебуваємо. Друга – це життя інших людей, з іншим поглядом. І мені захотілося про них розказати, показати їх. Бо хтось, хто так само втратив близьких, побачить себе у цих розповідях, зрозуміє, що він не один у горі. Фільм – про процес трансформації горя: від шоку й неприйняття до боротьби за правду і життя.
Коридор спогадів – це один із прийомів, який нам вдалося втілити у стрічці. А загалом фільм побудований на інтерв’ю матерів, дітей, дружин, рідних на фотографіях і особистих речах…
Записали для фільму 15 родин із 49-ти. Поїхали у Мелітополь, Кривий Ріг, Апостолове… Хотілося поговорити з усіма – фізично не вдалося. Бо переживати з кожним його біль, розділяти його надзвичайно виснажливо… На третій день у нас просто текли сльози, і це не можна було контролювати.
Відео падіння літака у фільмі немає. По-перше, ми не могли використовувати чуже відео – це принципово. Тобто якщо ми не зняли, значить цих кадрів у нас не буде. Нам хлопці, які були на той момент у Луганському аеропорту, дали фотографії. Намагалася відійти від кривавих кадрів – не хочу привертати увагу глядачів чимось страшним, маніпулювати емоціями. У цьому фільмі важлива кожна сказана фраза, глибина і очі.
“Мені не подобається, як я зараз виглядаю”. Я ніколи в житті не давала інтерв’ю і не хочу мати до цього взагалі ніякого стосунку. Мені це не потрібно, але я розумію, що це потрібно в пам’ять про мого чоловіка. Тому я прийшла”. Так сказала на одній зі зйомок Поліна Тєлєгіна – дружина капітана, начальника техніко-експуатаційної частини інженерно авіаційної служби авіаційної ескадрильї Сергія Тєлєгіна. Взагалі ніхто з родичів загиблих не робив цього для себе – тільки в пам’ять про свої близьких.
Поліна Тєлєгіна, кадр із фільму “Дихай”
Для мене як для людини важливіший оцей перший фільм. Другий теж важливий, але деталізація події, тактика і стратегія, пошук винних і причетних – це лише видимий бік того, що відбувається. Так, у наступному фільмі будуть невидимі речі, які треба читати поміж рядками. Ми вже зібрали достатньо матеріалу, але я принципово чекаю закінчення суду. Хочу почути офіційну версію держави. Але “Дихай” притягує тим, що це – невидиме, особисте, потаємне, те, про що бояться питати, те від чого намагаються зараз відсторонитися. Нажаль, родини які втратили на війні близьких залишені сам-на-сам із собою і своїм горем. Ракурс погляду на подію визначає якість її усвідомлення. І тому я не вірю у щирість вшанування Героїв, коли сім’ї залишаються у тіні нашої байдужості. Дехто не може оплатити собі лікування, дехто сидить у чотирьох стінах і тихо сходить з розуму. Ми – суспільство – відповідаємо за цих матерів і дружин. Ми перед ними в боргу не менше, ніж перед загиблими. Наше ставлення до сімей Героїв – це і є наше реальне ставлення до самих хлопців. Формальне. Для галочки. Для піару.
“Дихай” – це не просто назва, це своєрідне послання. “Дихайте, вдихніть на повні груди, живіть”. І адресоване це послання не тільки родинам 49-х загиблих, а й усім, у кого війна забрала близьких. Звісно, ми не маємо права диктувати комусь, як жити. Але заради тих, хто загинув, ми повинні пазл за пазлом будувати життя, якого хочемо. І не маємо права здатися.
Comments are closed.