У вівторок 10 травня він мав підписати до друку свою нову книгу, створену на підставі публікацій у «Репортері». Не встиг. На День міста, того самого Станиславова/Станіслава/Івано-Франківська, в якому знав ледь не кожен будинок, його не стало.
У житті він усе робив послідовно, ретельно, якісно. Відзначився у багатьох сферах — грамотний інженер «Промприладу», один із співзасновників Руху, цікавий екскурсовод, телеведучий, учасник чоловічого вокального ансамблю «Черемош». Його баритон звучав на відкритті обласного драмтеатру у 1980-му.
Відрізнявся добрим почуттям гумору, розповідав «солені» анекдоти, вмів казати влучні тости і співати народні пісні. Під час застіль завжди надавав перевагу горілці, хоча міру знав і п’яним його ніхто не бачив.
Не був боягузом, мав чудову фізичну форму. У студентські роки на спір переплив річку Об. Коли у компанії починались імпровізовані змагання з армреслінгу, легко долав значно молодших суперників.
Був популярним у жінок. Довго ходив у «старих кавалерах», а потім здивував усіх знайомих, коли майже у шістдесят одружився. Різниця у віці з нареченою становила двадцять років. Збудував міцну сім’ю, виховав двох прийомних синів, однак власних дітей Бог йому не дав.
Мав красивий, чіткий і, головне, розбірливий почерк. Це важливо для майбутніх істориків, адже весь його архів вміщується у кілька грубих зошитів, списаних «від корки до корки». Перед смертю казав, що передасть їх до обласного архіву.
До речі, про архіви. Якщо збити докупи усі дні, що він там провів, набереться пару років. Коли працював інженером, спеціально брав відрядження до Львова на п’ятницю, аби всі вихідні пропрацювати у тамтешніх сховищах. Цифрових фотоапаратів тоді ще не вигадали, тож доводилося все скрупульозно занотовувати.
Його цікавили старі будинки. Їхні творці, власники, архітектурні особливості, дати будови. Однак всі вони мали бути зведені до 1939 року. Радянський період не викликав у нього жодного захоплення.
Був затятим націоналістом, з родини спецпереселенців. З далекого Сибіру, де платили значно більше, повернувся до Франківська. Навіть і слухати не хотів про перейменування міста на Станиславів. Хоча ретельно вивчав саме «станиславівський» період.
Написав 355 статей і дві власні книги, ще у кількох виступив співавтором. Часто казав що має борг — видати історію рідного села Братишів. Але це зобов’язання так і не виконав. Проте долучився до створення там музею свого знаменитого земляка — скульптора Григорія Крука.
Належав до людей слова і якщо щось обіцяв, то виконував. З ним легко працювалось, адже робив завжди не для галочки, а на совість. Слів на вітер не кидав, завжди подавав лише перевірену інформацію.
Для багатьох іванофранківців запам’ятався як співведучий культової телепередачі «Вулиця», що 13 років поспіль виходила на ОТБ «Галичина». Якщо колись йому будуть ставити пам’ятник, то, напевно, зобразять саме таким — коренастим, у кепці, в окулярах і з мікрофоном у руці.
В історії він точно залишиться, адже кожна епоха нашого міста мала свого літописця. За Австрії ним був Алоїз Шарловський, за Польщі — Юзеф Зелінський, а в незалежній Україні — Михайло Головатий.
Comments are closed.