Блискучі репортажі мандрівниці, опубліковані на сторінках львівських часописів, були справжньою сенсацією у міжвоєнній Галичині. А кожний приїзд до Львова цієї особливої жінки, яка однаково вправно володіла пером, фотоапаратом і кінокамерою, збирав повні «відчитові» зали – у той час покинути свій край для далекої подорожі для більшості галичан було майже нездійсненною мрією. Тому дивовижні історії про мандри українки у невідомі світи всі слухали, затамувавши подих, пише портал «Старі фотографії Львова».
Історія звичайної галицької дівчини, яка змогла підкорити тисячі сердець своїми поетичними подорожніми нарисами і стати першою українкою-мандрівницею, відомою письменницею і журналісткою, справді вражає. Софія народилася 1907 р. у Германові на Львівщині у священичій родині. Навчалася в учительській гімназії, драматичній студії, закінчила торговельну школу. Їй пророкували у Львові успішну акторську кар’єру, але молода і завзята панянка покинула все і вирушила 1927 р. до Парижа опановувати техніку знімання документального кіно – звідти почалися її кругосвітні мандри.
Софія Яблонська перед вильотом, початок 1930-х років
Об’їздила Північну Африку, Південно-Східну Азію, Північну і Південну Америку, Австралію. Була не лише мандрівницею, але фотохудожником і однією з перших жінок-кінооператорів документального кіно. Часто виникали конфузи з фотоапаратом чи кінокамерою (остання своїм торохкотінням зчиняла справжню паніку серед тубільців), оскільки в багатьох культурах стосовно них існували суворі табу. Але завдяки своїй щирості та доброзичливості Софії вдавалося проникати у заборонені для європейців місця, наприклад у святині чи приватні помешкання, їй дозволяли знімати таке, що не можна було жодному чужинцеві. Хоч вільно володіла французькою й італійською, частенько доводилося спілкуватися мовою жестів, або, як писала репортерка, «миґами» – щира усмішка «дорогої міс України» (так називали її аборигени) творила дива і їй вдавалося налагодити контакт навіть із вороже налаштованими до європейців мешканцями островів Океанії.
Мандрівниця на пароплаві, 1936 рік.
Софія Яблонська була ризиковою – у цьому проявлялася її сильна вольова натура. Не раз мандрівки мали реальні загрози загибелі, однак це не зупиняло мандрівницю – проникала у такі закутки, куди нерідко навіть чоловіки не наважувалися діставатися. Вміла приймати швидкі рішення в екстремальних обставинах – цю здатність мабуть отримала ще в юності, коли з батьками майже шість років поневірялися Росією у злиднях, шукаючи кращого життя. Їй не імпонували подорожі комфортабельними літаками і проживання у зарезервованих номерах люксусових готелів, а справжню насолоду тендітна Софія отримувала від непередбачуваних мандрівок без супроводу провідників – на кораблях середнього класу або вітрильниках, які підбирали її випадково.
Софія Яблонська на китайському паруснику серед залоги, середина 1930-х років
На полюванні в Тонкіні, початок 1930-х рр. (Північний В’єтнам; сучасна назва – Бакбо) (фото С. Яблонської)
Водночас була неперевершеною журналісткою і письменницею – її подорожні нариси критики називали сугестивними, а стиль – барвистим, легким, не переобтяженим зайвими фактами, повний темпераменту і чудового почуття гумору. Окремими книгами у Львові вийшли подорожні нариси «Чар Марока» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (1939). Іноді читачеві здавалося, що він пливе якоюсь чарівною рікою неймовірних вражень і відчуттів, а на березі – візії дивовижних країн, людей, традицій. Текстові імпресії мандрівниці можна було смакувати, як екзотичне вино чи марципани.
У столиці Аннаму – Гюе (сучасна назва Хюе), кінець 1930-х. Фото Софії Яблонської.
Цей льо-льот не бачить мого апарату, Китай, 1930-ті рр. (фото С. Яблонської)
Дикий мой з далеких гір, Аннам (Центральний В’єтнам; сучасна назва –Чунгбо), друга половина 1930-х рр. (фото С. Яблонської)
Сміливі і щирі репортажі Софії, зрештою, як і вона сама, не раз викликали неприховане обурення галицького панства, особливо старшого покоління, мовляв де ж то пасує молодій панянці самій мандрувати далекими світами без добропорядного супроводу та надто відверто описувати свої «вражіння». Але коли до обговорення з в’їдливими коментарями долучилася польська преса, українська інтелігенція мовчати не стала – на захист молодої письменниці виступили літературні критики, жіночі кола та об’єднаним фронтом пішла тодішня українська молодь. В обороні Софії став також її працедавець Жан Арден, директор французького товариства «Опторґ-Юнан-Фу», на замовлення якого вона готувала кінорепортажі з Марокко, а потім із Далекого Сходу, вмістивши відповідного листа на шпальтах «Lwowski Ilustrowany Express» та висловивши українці свою глибоку пошану.
С. Яблонська разом із чоловіком Жаном Уденом в Юньнані (Китай), середина 1930-х рр.
Софія Яблонська на сходах свого дому в Юньнані (Китай), 1934 р.
П’ятнадцять років С. Яблонська прожила в Китаї, там познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом, виховувала трьох синів. У цей період мандрівного затишшя та родинного тепла активно вивчала стару китайську культуру, відкривала у собі молоду ґаздиню (називала свого коханого Іваном, годувала галицькими стравами та навчала українських слів), милувалася власноруч заквітчаним городцем по-українськи (мальвами, соняшниками), призвичаювала китайців вишивати рушники, їсти український борщ та доїти корову (останню в Китаї здебільшого використовували як тяглову силу).
Привіт журналу «Нова Хата», Китай, 1935 р.
Після війни Софія Яблонська з родиною переїхала до Франції, оселилася у Парижі, а після смерті чоловіка – на острові Нуармутьє біля атлантичного узбережжя Франції. Захопилася архітектурою і дизайном, побудувала віллу за власним проектом у вандейському стилі, самостійно облаштовувала і декорувала, додавши рідних мотивів. Вийшло так вдало, що почала проектувати на замовлення – відтак один із будинків за її проектом був відзначений місцевою комісією архітекторів як художня цінність острова. Знову повернулася до літературної творчості – написала повість-спогад «Розмова з батьком», в якій торкнулася свого дитинства і всього рідного. Навіть з плином часу Софія Яблонська залишалася тією ж спраглою до спілкування і людського тепла – часто приймала у себе гостей і друзів. У такі вечори всі збиралися на веранді, пили амарантовий пунш, розмовляли і читали вголос художні твори. Почувалася повною сил і нових задумів, плавала в морі з ранньої весни до пізньої осені, щороку їздила в Швейцарію на лижі… Але трагедія 1971 р. обірвала всі плани цієї життєрадісної і невтомної жінки – вона загинула в автокатастрофі.
Вілла Софії Яблонської, о. Нуармутьє (фото М. Калитовської)
Софія Яблонська, кінець 1960-х рр.
Софія Яблонська-Уден була неперевершеною жінкою і багатогранною особистістю. Володіла чудовою здатністю зацікавлення світом і людьми, великою спостережливістю та особливою любов’ю до життя. Водночас в її розповідях не було бажання підкорити світ, а просто його пізнати і познайомити чужинців із невідомою, але такою рідною для неї країною. Куди б не манили далекі обрії, вона завжди почувалася українкою, або «дорогою міс Україною».
