Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Про vox populi ще з давньоримських часів відомо, що він фактично дорівнює vox Dei. В нашій традиції ця мудрість набула категоричнішої версії «Народ не помиляється». Останнім часом, щоправда, виникають проблеми з розумінням того, хто з членів суспільства цим народом є, а хто ні.
От, скажімо, інтеліґенція. Народ вона чи ні? Звідси й необхідність уточнювати: якщо то «народна інтеліґенція» або «трудова», то вона, звісно, також народ. А якщо вона яка-небудь «гнила», «продажна» чи «ліберальна»? Отож-то.
Або інша проблема. Якою завбільшки має бути більшість народу, щоб він не помилявся? 50 відсотків плюс один vox? 75 відсотків? 89,9 – як у Росії за Путіна? Чи всі 100?
Професійними тлумачами цих неоднозначних речей стали різного штибу популісти. Словосполучення «різного штибу» я вживаю тут задля прозорого натяку на те, що популістами в нашому світі бувають не тільки політики. Є, наприклад, і літератори-популісти, і професори, і навіть популісти-музиканти (від яких попса).
Але саме популісти-політики справляють найвідчутніший вплив на vox populi. Це вони намагаються очолити тенденцію, що загніздиться подеколи серед «простих людей» – і пішло-поїхало. Популісти знають, що «простих людей» теоретично завжди в рази більше, ніж «непростих» (а тим більше «непрОстих»), – і планомірно прагнуть конвертувати якомога більше vox’ів у свої виборні успіхи.
Прем’єром Угорщини є популіст Орбан. Президентом Чехії популіст Земан. Кандидат «простих людей» із сіл та малих містечок польського Сходу став президентом Польщі. Найближчої неділі на парламентських виборах там переможе його ж партія, що її залізним електоратом ще з минулого десятиріччя є т. зв. «мохерові берети». Про наші місцеві вибори цієї ж найближчої неділі краще взагалі не згадувати. Або якщо і згадувати, то злим і нетихим матірним словом.
Про нас, отже, котрогось іншого разу, бо нагоди, на жаль, будуть.
Але тепер про наших європейських сусідів. На тлі «кризи біженців» (тих, що сирійські, хоч там є й інші) їхні, сусідів, популісти набирають усе більше балів. На наших очах відбувається геополітичне диво – воскресіння Центрально-Східної Європи, що нею знову стає східна частина Євроунії з позаунійним балканським доважком. Біда лише в тому, що Центрально-Східна Європа воскресає у своїх найгірших, ксенофобських та ізоляціоністських, рисах. У національних еґоїзмах та перегонах популізмів. Кожен намагається зіпхнути на іншого свою відповідальність і свою – як називаються управлінською мовою ці втікацькі натовпи? – квоту. Тим-то й виростають нові як з голочки стіни на державних кордонах, про припинення існування яких так радісно звітувалось якийсь лише десяток років тому.
Угорщина знову конфліктує зі Сербією, Хорватія зі Словенією і всі навколо з і без того зацькованою Македонією. Закипає колишня НДР, передусім Дрезден. Прикметно, що там на антиміґрантських демонстраціях уже засвітився не один прапор наших славетних «днр – лнр». Справжні тобі захисники європейської чистоти. Щоб тільки бундесівський уряд соціалку не зрізав, розподіляючи пайки між «новоприбулими халявниками».
Чехи жахаються самої лише думки про те, що їхню малесеньку країну змусять прийняти аж півтори тисячі (!) «брудних мусульман». Тепер уже й українці не здаються чехам карою Божою й новітньою чумою. Навпаки – вже згаданий президент Земан тепер натякає, що замість біженців із Сирії радо прийняв би відповідну квоту українців. А що? І в Україні ж начебто громадянська війна. Виходить так, що, на думку Земана, «донецькі» все-таки кращі від «дамаських». Мені не здається, що він має рацію, але це між нами. Хай би тим часом і справді прийняв до себе трохи тих «біженців з України». У нього ж так чи інакше вже росіяни цілі міста повикуповували – не звикати.
У польських медіях віднедавна з’явилася тема «маріупольських поляків». Зокрема однієї великої родини п’ятидесятників, члени якої попри цілком непольське прізвище (польське було б Sikora) стверджують, ніби є етнічними поляками і просять політичного притулку. На це польські урядники відповідають відмовою, рекомендуючи родині шукати притулку в «безпечніших для життя місцевостях України». Відмова викликає шалене збурення в Мережі, і польський vox populi вибухає сарказмом у коментах: «Треба було цим бідним полякам з України назвати себе сирійцями, арабами, мусульманами – притулок отримали б за п’ять хвилин!».
Так і народжується ця дивна конкуренція за втікацтво – між Сирією та Україною, принаймні в головах наших європейських сусідів. І кожен populus дедалі тісніше горнеться до рідних популістів, а vox Dei все частіше промовляє мовою страхів та погроз.
Comments are closed.