Останнім часом тема децентралізації встигла набити оскомину, але, як мені здається, через те, що ми починаємо обговорювати децентралізацію, не розуміючи повною мірою, що значить це поняття. Мене на питання децентралізації наштовхнули роздуми щодо якості та кількості українських політичних еліт.
Я часто думаю: чому за останні 25 п’ять років у нас сформувалася така мала лава запасних і чому політиків, яких ми бачимо на центральних каналах, так мало? Чому щоразу з’являються ті ж самі люди, які просто переходять з однієї партії в іншу, з однієї епохи в іншу? Чому не відбувається активної зміни еліт?
Однією з причин такого явища є те, що в Україні відсутні соціальні ліфти для молодих політиків. А їх відсутність пов’язана з тим, що єдине місце в Україні, де політик може себе проявити, це, власне, Київ і центральна влада. У більшості цивілізованих країн усе відбувається інакше. Там політик спочатку показує себе, як молодий активіст у місцевому осередку, потім стає депутатом чи представником свого електорату в селі, місті, чи районі. Після цього він може стати мером чи лідером партійного осередку, і лише потім переходить до столиці. Чому цього не відбувається у нас? Бо місцева влада повністю залежна від Києва.
Місцеве керівництво повинне самостійно займатися питаннями на зразок ремонту доріг та інших внутрішніх питань, яким Київ не здатен приділити достатньої уваги, керувати податками та мати можливість формувати місцевий бюджет. Сьогодні у нас практикується рівняння на центр, яке розповсюджується абсолютно на усі рівні.
Вміння домовлятися, яке стає критерієм успішності місцевого чиновника, не сприяє ані ініціативності, ані появі молодих лідерів. А для того, щоб такі лідери з’явилися, потрібно, щоб на місцевому рівні була законодавча можливість приймати реальні рішення.
Центральна влада боїться віддавати повноваження на місця. Причому дуже часто цей страх прикривають словами про цілісність та благо держави. Я б хотів, щоб ми не підміняли поняття та узгодили, що собою являє децентралізація. Я не вважаю, що держава має право віддавати на місця питання, що не належать до компетенції місцевих рад: формування монетарної політики, зовнішньої політики, політичних союзів та курсу держави, питання армії. Це сфера компетенції центральної влади, адже передача таких повноважень на місця може збільшити загрозу сепаратизму, особливо в тій ситуації, у якій зараз опинилася Україна.
Але інші речі – бюджет, внутрішні питання, соціальна політика – мають бути передані на місця. Треба дозволяти місцевим радам будувати різні моделі управління, давати можливість молодим політикам проявити себе. Тоді багато хто з активісті стане з часом політиками, і вони нарешті зможуть створити лаву запасних, якої так не вистачає Україні. У нас нарешті з’явиться конкуренція між політичними лідерами. З’явиться більший вибір поміж людей, які будуть йти у центральну владу.
Справа не в тому, що у нас політики не переходять з місцевого на центральний рівень. Переходять, все правильно. Тільки, якщо у Англії чи Франції політик має показати ефективність та лідерські якості, у нас він повинен мати зв’язки і вміти домовлятися з центральним керівництвом. Для просування у нас і в Європі потрібні принципово різні якості.
Місцеві лідери повинні бути незалежними, самостійними, мати можливість діяти. Державі мають лишитися зовнішня політика та безпека, без сумніви. Усе решта має відійти місцевій владі.
Щоб домогтися реальних змін на краще, керівництву країни потрібно вміти жертвувати. Власною кар’єрою і добробутом, владою і повноваженнями. Заради чого? Заради людей. І заради пам’ятника в майбутньому.
