Тарас Прохасько про збіги, натяки та Зигмунта Гаупта

Пропонуємо нову публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

У певних колах такі збіги називаються синхроном. І це вже перестає бути випадковістю. Навіть більше. Часто такі збіги вражають своєю значущістю набагато більше, ніж цілий послідовний ряд якихось важливих і вагомих подій. Недавно я був у Кременці. Після відвідин реального міста захотілося переглянути ще раз оповідання, яке про Кременець написав Зигмунт Гаупт – чудесний і незбагненний письменник з Галичини. Якийсь час його взагалі майже ніхто не знав. Зовсім недавно нарешті з’явилася перша збірка українською. Прихильники Гаупта здійснили свою мрію – тепер про письменника може дізнатися ще кілька сотень уважних людей.

Цю книжку я взяв з собою, їдучи до Херсона і далі. Читав Гаупта у такому закутку української землі, яка найбільше нагадує Африку. Гаупт і там пасував. А повертаючись додому цілком несподівано опинився на Поділлі. Десь там, де Дністер, Чортків, Бучач і Заліщики. І опинився вночі в Улашківцях – селі, в якому Гаупт народився у 1907 році. Синхрон полягав у тому, що зі мною була книжка Гаупта, яку я читав, їдучи після Кременця до Херсону, не збираючись опинитися в Улашківцях.

Здається, Зигмунт Гаупт писав не для тих, кому досить лише читати. Підозріваю, що писав він для тих, хто навіть читаючи, думає про те, як написати щось своє. І для тих небагатьох, хто, бажаючи писати сам, читає не для того, щоби повчитися, як це можна робити, а для того, щоби знати – так уже робити не слід. Бо так уже зроблено. І вдруге так не вдасться, бо повторення такого втрачає сенс ще перед тим, як буде записане. І ця проза, ці – скажемо так – записки Гаупта мають назавжди залишитися тільки мрією про те, що щось таке взагалі можливе. Що складені докупи речення можуть бути такою літературою, яка вже й на літературу не подібна. Десь за межами, які дуже рідко можна перейти, але – зрозуміло – вже не тим переходом, що Гаупт, не тим тунелем, не тим повітряним потоком, не тою висячою кладкою.

Мистецтво взагалі є мистецтвом відсікання – як у дерев’яній скульптурі, як у одному-єдиному натільному малюнку, який потрібно вибрати із всіх символів, знаків, образів і слів світу. Таким чином писана література перетворилася на диктатуру того, що прийнято відсікати. На тиранію стилю, початку, кульмінації і закінчення, вирваності з часу, з простору, з геометрії складних площин, з безконечної послідовності. Література у цьому сенсі втратила свободи навіть більше, ніж партитура симфонії.

Гауптові вдалося вирватися із цієї лінійності. Він справді може «розтікашется мислію по древу». Це той випадок, коли для написання одного маленького тексту треба знати (і він знає) все, з чого зроблений світ. Як варення фасолевої зупи із тридцяти фасолинок. Але ті фасолинки, не знати чому, за яким принципом, саме у цей момент вибрані із кількох тисяч зернят – різних за формою, розміром, забарвленням, віком, твердістю, походженням – які саме в цей момент лежать перед тобою, розсипані тонким шаром. І коли ти, варячи таку зупу, знаєш, що твоя зупа буде звареною з неповторних фасолин. І знаєш, що окрім цієї сьогоднішньої зупи перед тобою далі простягається площина, щільно заповнена незужитими фасольками. І знаєш, що ті всі зупи, які чаяться у невибраних сьогодні фасолинах, впливають на сьогоднішню зупу ще більше, ніж зварені.

А ще знаєш, що цілком можеш обійтися і без зупи, і без фасолі.

От щось таке робив Гаупт.

Підозріваю, що він зрозумів ще одну важливу річ – що літератури і так є вже забагато. Натомість натяків – замало.

Я дотепер написав трохи більше, ніж Зигмунт Гаупт. Я ще не такий старий і маю шанс написати ще більше, бо писання стало звичкою. Але навіть я спроможний відчути, що того, що я написав, уже тепер є забагато, щоби середній читач зміг це сприйняти, зміг запам’ятати, зміг ідентифікувати написане мною як мною написане. Не думаю, що є багато людей, які могли би хоч приблизно переповісти те, що свого часу вичитали у моїх писаннях.

Отож, маю таку підозру, що Гаупт все це просік дуже скоро. Тому найкращими його творами є деякі назви творів. Він знав, що назви – як і деякі предмети, пов’язані із минулим дорогих і важливих нам людей – можуть запам’ятовуватися найкраще. І настане такий час, коли тільки назви перетворяться на найсуттєвіше знання про колишню літературу. А тому саме в них доречно закладати всі ті натяки, яких – на відміну від текстів – є виразно замало. Може, звідси ці його несусвітні назви, які викликають більше емоцій, ніж якийсь роман: покер у Ґорґанах, перстень з паперу, біскайський диявол, єзуїтський сад, про Стефцю, про Хаїма Іммерглюка та про скіфські браслети… Може, цього досить?