Історії з АТО. У секторі «М»

Робота військового психолога на фронті – це щоденні поїздки по підрозділах і спілкування з бійцями та командирами. Сектор «М», район Маріуполя – найпівденніша ділянка української оборони.

І чи не найвідповідальніша, адже саме тут російські «стратеги» планували пробити сухопутний коридор до Криму.

Сіра зона

З фільмів про війну передова виглядає безкінечною лінією окопів, обшитих дошками, бліндажі у три накати, мінні поля та колючий дріт. Майже так воно і є. Взводні опорні пункти, ротні опор­ні пункти, вогневі позиції для техніки – усе це складає наш «передок», як скорочено називають лінію фронту. Напевно таке саме і в сепарів, але неозброєним оком їхні укріплення не побачиш. Між позиціями ворогуючих сторін лежить так звана сіра зона, тобто територія, яку не контролює ніхто.

Ширина нічийної землі – десь 2-3 км. Однак «нічийна» не означає безлюдна. Щойно темніє, там починається жвавий рух. Туди відправляються наші розвідники, звідти намагаються прорватись їхні ДРГ (диверсійно-розвідувальна група). Інколи групи натикаються одна на одну, тоді спалахують короткі, але надзвичайно жорстокі сутички. Втрати несуть обидві сторони.

Крім того, сіра зона нашпигована мінами, розтяжками та іншими саморобно-вибуховими пристроями. Їх там наставили вже стільки, що інколи підриваються на своїх же мінах. Втім вистачає неліквідованих зарядів і в тилу. Колись там проходив фронт, потім він покотився далі, а міни залишились. Тепер, під час жнив, на них регулярно наїжджають трактористи. Із наслідками різної важкості.

По ночах наші позиції обстрілюють. Переважно з мінометів. Найстрашніше, це лежати під нарами й чекати, потрапить міна у бліндаж чи ні. Усі добре розуміють, що від прямого влучання не врятують навіть три накати. Одне тішить – у бліндажі поціляють вкрай рідко.

Що бентежить захисників?

Робота психолога передбачає пряме спілкування. Перше, що висловлюють бійці, це свої претензії до керівництва. Ні, фраз типу «нас зливають» жодного разу не чув, солдат хвилюють інші питання.

По-перше, це речове забезпечення. За нормами військово­службовцю належить один комплект камуфляжу на рік. Але за два місяці, що вони провели на полігонах перед відправкою в АТО, форма «убилася» і тепер виглядає жахливо. Отже ходять солдати хто в чому. Тут можна побачити однострої армій ледь не всього світу – британки, американки, бундес, Канаду – легіон НАТО, одним словом. Щось привозять волонтери, але більшість купує одяг за власні гроші.

Хоча певні позитивні зрушення є. Пам’ятаєте, як того року батьки збирали гроші на бронежилети і каски своїм синам, що йшли на фронт? Тепер усіх солдат «бронею» забезпечують. Бронежилети ІV класу захисту «Корсар», що мають пластини не лише на спині та грудях, але й збоку, плюс протиосколковий захист шиї та паху. Також бійцям видають спальні мішки і каремати, про які ще донедавна можна було лише мріяти. Таким чином неповоротка тилова машина усе ж таки провертається. Може, не так швидко, як хотілося б, але за рік складно відновити армію, яку нищили 20 років.

Багато питань щодо зарплат. Ніхто точно не знає, скільки саме отримує. Кожного разу приходить інша сума, плюс зарплатню видають частинами. Нерідкі випадки, коли двоє бійців на однаковій посаді, але мають різницю у грошах десь 300 грн. Усі ці непорозуміння легко б могли пояснити фінансисти, але вони перебувають за сотні кілометрів звідси й на фронт чомусь не поспішають.

Тих, кого призвали влітку минулого року, найбільш цікавить, коли ж вони поїдуть додому. У військкоматах їм обіцяли рік служби, та коли він минув, демобілізацію відтермінували. Тепер третя хвиля повернеться лише цього вересня.

Офіційна причина – продов­ження навчання солдат четвертої хвилі. Хоча достатньо переглянути повідомлення ЗМІ, аби зрозуміти, що через масові «відкоси» план мобілізації не виконали. Тож хлопцям доведеться служити, доки їм не знайдуть заміни. Погодьтеся, несправедливо, коли одні живуть у землянках, сидять під обстрілами, миються з півторалітрової пляшки та їдять одну тушонку з макаронами, а інші тікають від повісток, відшуковують в себе неіснуючі болячки та масово виїжджають на заробітки, аби їх, Боже борони, не забрали захищати Батьківщину…

Ще раз переконався, що справж­ній патріот не той, хто ходить у вишиванці і прикладає руку до серця під час виконання державного гімну. Як сказав заступник командира одного з батальйонів: «В Україні є ватники, а є вишиватники, і не знаєш, від кого більше шкоди. Ватник, принаймні, усі пакості робить відкрито».

Сині браття

Справжньою бідою фронту є пияки. У період відносного затишшя більше половини усіх смертей та поранень пов’язані з алкоголем. Люди гинуть безглуздо: напився, пішов у туалет і підір­вався на своїй же розтяжці; напився, грався з гранатою – рештки бійця збирали по кущах; напився, посварився з товаришем і застрелив його (або забили свої ж); напився, посварився по телефону з дружиною, застрелився. Цей сумний перелік можна ще довго продовжувати.

Робочий день психолога починався з візиту на гауптвахту. Там треба переписати затриманих і поговорити з «постійними клієнтами». Асортимент широкий – від рядового до майора. У війську пияків називають аватарами, за аналогією із синьошкірими героями фантастичного блокбастеру. Жартівники склали навіть цілу класифікацію алкашів у погонах.

Першими йдуть «смурфіки» (то такі сині гномики з мультиків). Це спокійні пиячки, вони не приносять проблем, тихо лягають спати або покірно йдуть на гауптвахту.

Друга категорія – «аватари», з ними проблем найбільше. Нетверезі вони агресивні, задиркуваті, качають права, посилають командирів і розпускають кулаки. Один із таких у бійці відкусив товаришеві вухо, після чого отримав прізвисько «Тайсон».

Завершують синю ієрархію «слимаки». Це клінічні алкоголіки, які допиваються до того, що здатні лише повзати й робити під себе. Такі, на щастя, трапляються не часто.

Аналізуючи соціально-демографічні дані постійних клієнтів гауптвахти, склав середньостатистичний тип пияка. Зазвичай це чоловік після 30 років, розлучений або взагалі ніколи не одружений, родом із села чи маленького містечка, представник робочої спеціальності. Щодо географічної приналежності, то з 22 «рецидивістів» лише двоє були галичанами. І це не може не тішити.

З аватарами рішуче борються. На них складають адмінпротоколи, які передають до суду. Перший штраф – 1200 грн., другий – 2400. Найадекватніші вже після першого стягнення розуміють, що пити економічно не вигідно. Якщо не доходить через гроші, то впливають через родичів – шлють листи додому, до сільради, в районні газети. Всередині – короткий опис «подвигів» і фото з підписом: «Односельці думають, що Василь герой, а він у цей час сидить на гауптвахті за пиятику». Це теж діє. Один чоловік попросив не відправляти такого листа і дав слово не пити. Не пив два тижні.

Але більшість бійців розуміє, що горілка – це смерть. Психологи стверджують, що після 21 дня під впливом бойового стресу в людини відкриваються додаткові можливості отримувати інформацію. Боєць стає краще бачити, чути, може передбачати можливий обстріл чи іншу небезпеку. В науці це називається «алертність», а в народі – «чуйка» або «бойовий стрьом». Так ось, ця чуйка вбивається вживанням 120 г алкоголю. І потім знов доводиться чекати три тижні, поки все відновиться. Тому на передовій майже не вживають. Чого не скажеш про другу лінію оборони.

Фортеця у пляжній зоні

Найбільш «гарячою» точкою сектора «М» донедавна було Широкине – маленьке курортне селище на березі Азовського моря. Наші закріпились на західних околицях села, сепаратисти контро­лювали східну частину. Ледь не щоночі ворог обстрілював позиції українських військ, наші гатили у відповідь, в результаті цього село практично зруйноване. Біля будівель, що тримають українці, повно артилерійських воронок глибиною ледь не до поясу. Це стріляли із самоходок, які повин­ні давно вивести у далекий тил.

Найбільш фешенебельним районом було котеджне містечко біля самого моря. Подібні є у Затоці, під Одесою, та у Криму. Тепер котеджі понищені, спалені, пограбовані. На вулицях валяються уламки цегли, дитячі іграшки, залишки меблів, парасольки від сонця. Деякі будинки лякають написами: «Не входить. Заминировано». Нагадує декорації пост­апокаліптичних фільмів.

Тривалий час оборону Широкиного тримали добровольчі формування – полк «Азов» і батальйон «Донбас». Нещодавно їх замінили морськими піхотинцями, що викликало загальну істерику в соц­мережі Facebook на тему «Широкине зливають», зокрема й від колишнього комбата, а нині нардепа Семена Семенченка. Але поки що селище наше, морпіхи нікуди не пішли та й Семенченко трохи заспокоївся.

Між іншим, зустрів там земляка. Іван Навальний, із села Кінашів Галицького району. У товаришів він в авторитеті – працює кухарем. Готує добре, всім подобається. Дай Боже, аби повернувся додому живий і здоровий. Разом із бойовими побратимами.