Американський мандрівник та колишній військовий Нолан Петерсон став одним із перших учасників програми Embedded journalist від українського Міноборони. За умовами цієї програми, репортер на якийсь час “прикріплюється” до бойового підрозділу: живе там, де вони, їсть те саме, що й солдати, і наражається на таку ж небезпеку. Нолан провів вісім днів у Пісках, репортаж опублікував у виданні The Daily Signal. Текст набув розголосу у США, його передрукував сайт авторитетного видання Newsweek. Із дозволу Петерсона та з дотриманням умов The Daily Signal INSIDER публікував цей матеріал українською. Ось як цю війну побачив американець і учасник бойових дій в Іраку та Афганістані. Таким же конфлікт тепер бачать тисячі англомовних читачів: сповненим раптовостей, благородних вчинків і нагод замислитись над сенсом життя.
І все-таки ти зі звички продовжуєш жити. Звикаєш до вибухів та пострілів — дійсно, вражає, до чого здатна звикнути людина. Ти розслабляєшся. Виходиш надвір, щоб отримати трохи сонячного світла й випити свою ранкову каву. Є багато способів померти в Пісках, і всі вони зводяться до секунд та дюймів. Снайпери, артилерія, мінометний вогонь, розтяжки. Це найгірший бік цієї війни: ти просто ніколи не знаєш, коли це станеться. Секунди та дюйми.
У сандалях і майці ти відходиш на сто метрів від підвалу, у якому разом із солдатами ховаєшся від знарядів, до вбиральні. Протягом дня ти обходиш зруйноване селише, проводячи години на вулиці, щоб зробити інтерв’ю чи зняти відео. Але всередині ти постійно готовий, що це може початись. І завжди хвилюєшся, що вибух чи постріл може стати для тебе смертельним.
Тоді як артилерія спричиняє постійну фонову тривогу, снайпери вселяють інший вид страху. Коли в тебе стріляє снайпер — це особисте. На відміну від абстрактності артилерійської атаки, ти знаєш, що це конкретна людська істота дивиться на тебе крізь приціл, намагаючись убити. І ти ніяк не можеш завдати удару у відповідь. Усе, що ти можеш зробити, — це бігти, сподіватись і слухати свист куль, що пролітають повз.
Ми стояли п’ятеро на подвір’ї ферми. Ми були розслаблені. Володимир — снайпер, який залишив свою роботу на пивзаводі “Оболонь”, щоб піти добровольцем на війну, — і я щойно повернулися з окопів. На нас досі були бронежилети, але захисну каску я зняв. І біля нас впало два 120-міліметрові артилерійські снаряди — на місце, де ми були хвилину тому.
Одна хвилина. Це кілька ковтків води. Або те питання, яке я забув поставити в інтерв’ю. Одна хвилина, життя і смерть. Це — речі, про які ти стараєшся не думати в зоні війни. Тому ми просто посміялись із того, що були на волосину від смерті, серйозно над цим не замислюючись. Сонце наближалося до горизонту, кольори зелених полів, жовтих соняхів і фіолетової люцерни впадали в око і сяяли так, як це буває надвечір.
 |
| Володимир патрулює Піски |
Такою я запам’ятав цю мить до того, як перша куля пролетіла над головою. Зззззуууу — як нігтем по нейлону. Ми стояли, а тоді миттєво розпластались на землі — настільки швидко, наче склеїли два різні кадри у фільмі.
Я подивився на Володимира. “Снайпер”, — сказав він, проспівавши “ай” своїм українським акцентом. Те, що він — сам снайпер — одразу кинувся на землю, було красномовним. За кілька моментів ми поволі, один за одним, звелися на ноги. Я вдягнув шолом.
Зззззуууу… Знову постріл. Ми знов на землі. “Він близько”, — сказав Володимир. Далекі звуки артилерії, що навряд узагалі колись стихають у Пісках, ставали гучнішими. Нечасті автоматні черги з окопів, до яких усі звикли так само, як до артилерії, тепер стали постійними. Це було так, наче різні сектори оркестру долучаються до загальної симфонії. Починався бій.
Ми знову стояли, коли Василь, Олексій та Данило забігли на подвір’я. Василь, компактний, жилавий та сивий у свої 53 чоловік, був збуджений. Він гучно та сердито говорив українською. Він розшукував нас із Володимиром, знаючи, що дорогу, якою ми йдемо, обстрілюють. Данило, тихий 19-річний юнак із Запоріжжя, англійською пояснив, що куля снайпера пройшла крізь лобове скло автівки, якою Василь тут їздив. Він щойно був за кілька дюймів від смерті.
Над нами знов пролетіла куля. Знову всі попадали на землю. Василь упав на мене, намагаючись захистити своїм тілом. Він не говорив англійською, і я не говорив українською. Але в нього був захисний інстинкт щодо мене. Він називав мене “Америка” і завжди магічним чином опинявся поряд, коли починалася стріянина. А так бувало часто.
До того, як ми змогли піднятись, прокинулась артилерія. Перед артилерійським вогнем не буває ніякого попереджувального сигналу, ніякого спортивного “гра почалася!” з іншого боку. Якщо пощастить, вам по рації від українських чатових з окопів повідомлять, що наближаються гармати, і ви матимете достатньо часу, щоб добігти до підвалу. Але зазвичай це просто сильний гуркіт від вибуху першого снаряду і розуміння, що далі буде більше. Наче перша крапля дощу перед зливою.
Коли цей перший снаряд упав поблизу, ми всі попрямували до входу в підвал ферми, що був лише за кілька метрів. Під час цієї короткої пробіжки до входу ти почуваєшся абсолютно голим. Та й коли пролітаєш перші сходинки вниз — також, адже твоя спина досі відкрита перед уламками. Усередині, у безпеці, ти відчуваєш веселість і починаєш сміятись. Звуки від артилерійських снарядів, що падають ззовні та згори, проходять крізь землю, наче басові частоти із сабвуфера.
Ми чекали в підвалі, доки обстріл ослабне. Це була схованка іншої групи військових, і ми не хотіли застрягнути тут до ночі. Тому вирішили прорватись до “свого” будинку й підвалу. Він був у п’ятистах метрах угору вздовж тієї ж дороги, де лобове скло Василевої автівки прошила куля.
 |
| 53-річний Василь Іваськів (праворуч) та інший солдат патрулюють Піски |
Коли гуркіт стих, ми залишили підвал, рухаючись швидко й ефективно, і під ефективністю я маю на увазі найкоротшу дорогу з можливих. Ми зрізали шлях через малі садки й поле, а тоді стрибали через невисокі смужки живоплоту. Ми намагались уникати дороги, доки не залишилось іншого виходу.
— Будь обережний, — сказав Данило. — Він стрілятиме тобі в спину.
Ми повернули спини у сторону, де сидів снайпер, і побігли останні кількасот метрів настільки швидко, як могли, тримаючись узбіччя. Важкість бігу на повній швидкості з бронежилетом на собі перекривали адреналін та надія.
Увесь мій світ стиснувся до точки вгорі вулиці, де б я повернув праворуч і зник із поля зору снайпера. Там було безпечне подвір’я та вхід до підвалу. Я налягав на темп, та ноги не могли бігти швидше. Ближче, ближче. Ще кілька десятків метрів. Я почув свист кулі та хрускіт від пострілу снайпера.
— Америка! — закричав Василь.
Час і відстань
Уперше я прибув на війну у вантажному літаку Військово-повітряних сил США С-17. Він пролетів через півсвіту із зупинками в Німеччині й Катарі. Та подорож зайняла більше доби. Армійський капелан читав Invictus (“Нескорений”, вірш англійського поета Вільяма Генлі, написаний 1875 року; український переклад можна почитати тут, — INSIDER), коли ми, кружляючи, сідали на знеструмлену злітну смугу авіабази Баґрам в Афганістані. Цього разу це був просто ранковий експрес із Києва до Костянтинівки. Перед відправленням я взяв МакМафін із яйцем та сиром і каву в МакДональдсі на київському залізничному вокзалі. П’ятигодинну дорогу провів, слухаючи Джека Джонсона (життєрадісні пісні з гітарним акомпанементом серфера з Гаваїв — INSIDER) на своєму айфоні, навпроти мене сиділа молода мати з немовлям. Ми прибули в Костянтинівку — останню зупинку перед зоною війни — десь опівдні й разом із двома французькими журналістами найняли таксі, щоб дістатись самотнього блокпосту української армії.
Ми сиділи на дерев’яному ящику з-під набоїв під великим дубом на роздоріжжі, їли свіжі черешні від солдатів, чекаючи своєї черги пройти блокпост. Крізь паркан ми бачили широченні українські поля соняшників. Вони йшли до горизонту й здавались випростаною на вітрі клаптиковою ковдрою. Усе закінчувалось чіткою лінією під безхмарним блакитним небом і нагадувало ілюстрацію до безтурботної дитячої книжки. До нас долітали далекі звуки артилерії.
За нами прибула автівка, й ми почали остаточне переміщення з миру у війну. Але складно написати, коли саме цей стан перемкнувся. Ознаки війни накопичуються повільно, створюючи лунке відчуття смерті, а ілюстрації нормального життя на узбіччі дороги, що за інших умов не привертали б уваги, видаються все більш і більш недоречними.
 |
| Більшість будівель у Пісках знищено артилерією |
 |
Батько (у шортах під камуфляж), який разом із донькою чекає на шкільний автобус, старий чоловік із голим торсом на велосипеді, діти, які купаються в озері. Із наближенням до війни ці сценки з мирного життя шокують тебе більше за блокпости, солдатів, танки, кулемети й ракети протиповітряної оборони. Війна — це більше, ніж про армії та їхню зброю; це про життя, у яке втручаються. І саме це впадає у вічі найбільше.
Щойно ми прибули до Пісок — зрозуміли, що потрапили на війну. Апокаліптичні сцени завданих артилерією руйнувань і безперервний гуркіт вибухів на тлі засвідчив: ми остаточно прибули.
Одна з найбільших відмінностей між війною в Україні та війнами в Іраку й Афганістані — у її кордонах. Це фронтальна війна, де армії зосереджуються в окопах один навпроти одного й закріплюються у зруйнованих та залишених будівлях. Це триває місяцями. Сторони дивляться одна на одну в біноклі вдень та прислухаються одна до одної вночі, перехоплюючи сигнали рацій чи голоси, що розносяться над нейтральною смугою. Ірак та Афганістан були країнами в стані війни, де повстанці й терористи могли вистрибнути з будь-якого місця будь-де. В Україні ж війна — це пункт призначення, місце, відгороджене від решти країни. Ця війна має фізичну адресу й кордон: щойно ти його перетнув, ти на війні.
Мої французькі колеги висвітлювали конфлікти у всьому світі, включно з Іраком, Ґазою, Лівією та Сирією. Вони були профі й навчили мене чималому за ці вісім днів, які ми провели, “прикріпені” до 93-ї бригади української армії в Пісках. Наприклад, як розрізнити, наближається артилерія чи віддаляється. Я поліпшив ці знання, доки був у Пісках, але так і не навчився безпомилково вловлювати різницю.
 |
| Українська війна — фронтальна, бої ведуть з окопів важкими видами озброєння |
Коли я патрулював місцевість разом з українськими солдатами і гриміла артилерія, я питав: “Наші?”. На що українські солдати майже завжди заперечливо хитали головою й відповідали: “Нєт, сєпари”.
Дехто з українських солдатів говорив англійською, але за вісім днів я розвинув гібридну мову із тими, хто англійської не знав, змішавши російську, українську, англійську та мову знаків. І хоча навіть пісні китів мають більший словниковий запас, після восьми днів разом ми змогли комунікувати через жести, інтонацію, вирази обличчя й слова, які ми вигадали.
Ми довіряли один одному абсолютно. Я довіряв їм своє життя, коли ми відвідували окопи чи йшли патрулювати, або коли мене намагався вбити снайпер. Вони ризикували життями, щоб показати мені свою війну. Коли починалася перестрілка, українські солдати часто йшли за мною, щоб захистити — надавали своє тіло як броню. Я не хотів цього: пояснював їм, що в них немає жодного обов’язку мене захищати. Але вони наполягали.
Спочатку багато з українських солдатів були відлюдькуватими, навіть підозріливими щодо моєї присутності на полі бою. Вони не звикли до іноземного журналіста, який живе з ними 24 години на добу 7 днів на тиждень, і не хотіли, щоб я йшов із ними в окопи чи в бій. Але так само, як американські солдати, з якими я як журналіст працював в Афганістані, українські солдати довірилися мені більше, коли з’ясували, що я теж був військовим. Вони зрозуміли, що я можу дати собі раду й що приїхав сюди не заради фотосафарі. Вони розповіли мені справжню історію війни.
 |
| Зруйнована бібліотека в Пісках |
 |
Вони погоджувались узяти мене будь-куди, навіть у гущу подій. Вони цікавились мною і моєю країною. Наші розмови тривали до пізньої ночі, інколи з перекладом когось, хто знав англійську, часом використовуючи нашу власну імпровізовану мову. Говорили про страх, сім’ю, війну, демократію, революцію, про пляжі Флориди й американських жінок.
Коли вони спитали мене, що американці думають про їхню війну, я був відвертим:
— Більшість із них не думають про війну часто, якщо думають взагалі.
— Я понімаю, — відповідали вони.
У пошуках Немо
Найкращим прикладом прийняття українцями моєї присутності на полі бою був солдат із позивним Немо. Він був високим, коротко стриженим м’язистим контррозвідником із золотими зубами й спокійним характером. Він був бійцем “Правого сектору” і прожив у Пісках більше ніж п’ять місяців без жодного дня відпустки. Коли “Правий сектор” було включено до складу регулярної армії, багато з його членів подалися додому. Немо залишився боротись. (насправді “Правий сектор” досі залишається самостійним підрозділом, у квітні в штабі АТО запевняли про відведення підрозділів ПС від Пісок, – INSIDER)
У 39 років Немо був одним із найстарших солдатів підрозділу. І серед українських бійців у Пісках я не бачив нікого, хто демонстрував би стільки спокою, як Немо, в часи інтенсивного бою. Коли інші пригинались від переляку чи стрімголов тікали в безпечне місце, Немо рухався спокійно, наче довкола нічого не відбувається.
— Коли я бачу молодих хлопців без досвіду, — пояснив він мені, — я відчуваю, що маю їм допомогти. Як досвідчений чоловік, я знаю, що молоді дивляться на мене і на мою поведінку. Тому відчуваю, що своїм прикладом допомагаю їм.
 |
|
Немо (праворуч) підстригає бійця в момент тиші |
— Але деякі люди просто не можуть мати справ із цією війною, — додав він. — І не варто віддавати свою душу, щоб їм допомогти.
Коли я тільки прибув, Немо поводився зневажливо й недовірливо. Але згодом чоловік поділився зі мною своєю війною. Він показав мені залізну вежу, де в давнішій битві він опинився заручником на верхній платформі заввишки з 10-поверховий будинок, тоді як танк решетив конструкцію своїми пострілами. Немо сказав, що пробув там майже весь день, а коли нарешті спустився на землю, то ледве міг ходити — настільки його голова гула від постійних контузій.
Стоячи зі мною, Немо мовчки дивився на вежу, що нагадувала величезний шматок дірявого швейцарського сиру. Його думки були в часі й місці, які я ніколи не зможу уявити. “Камікадзе”, — тихо промовив він.
Для Немо війна була домом. У покинутому сараї він облаштував качалку і кожен ранок, навіть якщо були артобстріли, присідав, відтискався, підтягувався й робив вправи зі старою гирею. А пообіді, якщо не наставала його черга патрулювати, працював на городі, де вирощував полуниці.
— Неможливо постійно думати про війну, — казав він. — Ти маєш робити ті самі речі, які робив удома. Я й досі такий же чоловік, яким був до війни. І змінюватись не хочу.
Дім
Підвал, у якому солдати ховаються від артилерії, — це їхній дім, і все крутиться довкола обіднього столу. Василь зазвичай куховарить. Він — колишній шахтар з Івано-Франківська, має 31-річного сина. Василь накладає в тарілки гори їжі, наполягаючи, щоб бійці їли добре.
Обідній стіл — це місце, де солдати цокаються склянками, щоб після чергового небезпечного моменту відсвяткувати той факт, що вони досі живі. Це місце, де вони сідають поговорити й розповісти жарти під час дійсно серйозних артобстрілів. Стіни підвалу до самої стелі заставлені коробками з їжею — крекерами, улюбленими курячими котлетами, огірками, макаронами, яйцями. Усе привезли волонтери.
Стіни підвалу — це історія життя чоловіків на війні. Календарі жінок у купальниках там висять поряд з автоматами Калашникова й бронежилетами. Православні ікони Богородиці стоять на столах і книжкових полицях поруч із гранатами й амуніцією. Фотографії дому лежать поряд із джгутами й упаковками кровоспинного QuikClot.
Уночі солдати слухають музику. Плейлист містить Елвіса, Three Days Grace (канадський хард-роковий гурт — INSIDER) та оперу. Хтось лежить у ліжку й перегядає фотографії дружини та дітей. Це ті самі знімки, на які вони дивились уже тисячі разів — але вони ніколи не набридають, ніколи не застарівають. Тут складно підтримувати зв’язок із родиною та друзями. Інтернет у найліпшому разі уривчастий, а дзвінки з мобільних заборонені, тому що російське обладнання на службі в сепаратистів може виявляти сотові сигнали й точніше наводити артилерію.
 |
| Українські солдати за допомогою гумору долають стрес від боїв |
Хоч декого війна й розбила, у більшості українських солдатів вона лише зміцнила дух. Однієї ночі ми сиділи за столом, коли до нас зайшов Данило. Коли він прийшов, було вже темно — години минули відтоді, коли він за графіком мав залишити свій пост. Просто весь вечір він був у бою — пояснив Данило. У важкому. Там був снайпер, кулемети, усюди падали артилерійські снаряди. Данило не міг навіть зробити постріл у відповідь — настільки інтенсивним це було. Він міг лише повзти вздовж окопів у пошуках безпечного місця, щоб перечекати халепу там. Утім, описуючи битву, він сказав: “Це було дійсно класно. Справді класно.” Хлопець підняв догори великі пальці й широко посміхнувся.
 |
Утім, Данило виглядав утомленим. Щойно він сів — проковтнув кілька склянок води, а тоді соку. Він наповнив свою тарілку їжею й добряче поїв. А тоді легко приєднався до розмови — так, наче цей 19-річний щойно повернувся з пообіднього спортивного тренування, а не з бою.
У Данила засмагле обличчя з м’якими рисами, маленькі темні очі й кущувата борідка, якій він дав рости довкола шиї та над верхньою губою. Так робить багато українських солдатів. Іще він носив хрестик на запясті.
Хлопець говорив англійською уривчасто, часом дивлячись убік, коли застрягав на якомусь слові — або через проблеми перекладу, або тому, що він пояснював ідею, яку складно висловити будь-якою мовою. Данило був особливим у своїй здатності усвідомити втрати на війні. Навіть у такому віці він уже знав про незворотні зміни, які з ним відбуваються. Він розумів, що визначальні для характеру дорослої людини роки в місці, де все, що йому має дати життя — роки, кохання, сім’я, кар’єра — усі ці речі можуть будь-якої секунди зникнути в білому спалаху, червоному жарі та темній порожнечі. Такі солдати, як Данило, щодня були в секундах та дюймах від смерті. Інших вона наздоганяла. А ці раз за разом виживали. І ти або один із щасливчиків, або ім’я, яке промовляють під час тосту перед вечерею, сумно хитаючи головою.
І атеїсти, й агностики починають серйозно вірити, що маленький талісман у їхній кишені може тримати їх на цьому світі. Або що, можливо, це завдяки штаням, які вони не прали кілька днів — і тепер їх, звичайно, не можна прати. Якщо хтось спитає, чому, їм просто відкажуть: “на удачу”. І ніхто за це не дорікатиме: це така ж священна територія, як і розмови про дружин та дітей. Щоразу, залишаючи приміщення, солдати намагаються в найдрібніших деталях повторити, що вони робили минулого разу, сподіваючись, що ці послідовності, а не холодна байдужість секунд та дюймів, і є тим, що стоїть між ними та смертю.
Багато солдатів — забобонні й носять із собою речі “на удачу”, на кшталт в’язаних ангелів чи фотографій із дому. Деякі носять хрести на шиях або браслети з православними зображеннями. В інших — щасливі бандана чи футболка. Богдан, 25-річний львів’янин, який любить їздити мотоциклами і носити ковбойські шляпи, уникає робити фотознімки перед патрулюванням. І він не каже “бувай”.
 |
| 25-річний Богдан під час патрулювання |
Це війна, виживання в якій залежить від випадку, і побутові дрібниці — єдине, що ти можеш контролювати. Ти можеш загинути від кулі снайпера, чи від міни, чи від артснаряду, чи від російсько-сепаратистської диверсійної групи, яка прослизнула на твою територію вночі. Ти можеш загинути в туалеті, приймаючи душ, стоячи у дверях і курячи цигарку, збираючи полуниці в садку. Або ж ти можеш загинути в окопному дзоті. Ця війна — всюдисуща й постійна. Від неї немає втечі, окрім як збудувати уявну дистанцію між тобою та війною, як Немо з його спортзалом та полуницями.
Для багатьох солдатів звідси додому менше ніж три години їзди, однак деякі з них не були вдома півроку. Точно так само вони могли б зараз перебувати на іншому боці планети. І що довше вони залишаються в Пісках, то далі вони опиняються від дому й від чоловіків, якими колись були.
Останній сміх
Уранці ти не поспішаєш вилізти з ліжка. Насолоджуєшся відпочинком у холодному підвалі з теплими ковдрами, уявляючи, ти у Флориді, а гуркіт і вібрації — через літню зливу. Раптово чуєш гучний, масштабний тріск, що перетворюється на довгий гуркіт, аж земля тремтить. Виходиш і бачиш палаючий кратер від снаряду, що впав на подвір’ї лише за півметра від входу до підвалу. Ну а потім ідеш снідати. Трохи чекаєш і виходиш із двору, через дорогу до нужника й душу.
Коли сидиш у туалеті, помічаєш, що сонячне світло проходить під різноманітними кутами через численні дірки від уламків снарядів у стінах та дверях. Виливаючи в душі на себе відро із холодною водою, ти смієшся від думки: як смішно було б, якби обстріл почався просто зараз, і ти мав би бігти до підвалу голий і весь у мильних бульбашках. Але обстріл починається пізніше, й тоді ти вже забуваєш над цим посміятись.
Пізно пообіді 13 червня сонце було низько, і наші тіні відбивались у хмарах пилюки, коли восьмеро ми йшли центром Пісків крізь ділянки кукурудзи й буряку. Кожні кілька метрів ми зупинялися, щоб зробити фото. Володимир знайшов кратер від гранати з одного з автоматичних гранатометів, із яких сепаратисти обстрілюють наші позиції від ранку до вечора. Кілька уламків він поклав мені в руку. Ніхто з нас не мав на собі бронежилета чи каски. На мені були сандалі, карго-штани та футболка. Майже не було вітру, який розвіяв би підняту нами пилюку. Було спекотно.
 |
| Усюди по землі — уламки використаних боєприпасів, включно з ракетами “Граду” |
Я відчув, як кілька краплинок поту скотилися по моїй спині, помітив бруд між пальцями ніг. Співали пташки — це я запам’ятав окремо. Ідучи, українці вказували на різні речі — наприклад, на качани кукурудзи, які щойно зав’язались. Питали, як вони називаються англійською. Якусь мить — мабуть, не довше ніж 30 секунд — ми всі стояли однією групкою. Високо над головами щось слабко продзижчало, спонукавши нас рухатись.
Володимир розвернувся, і ми пішли назад через поле в напрямку підвалу. Ми пройшли десь із 20 метрів, коли почався танковий обстріл.
 |
Танкові обстріли дають тобі менше часу, щоб нахилитися, ніж артилерійські. Дуги польоту їхніх снарядів рівніші, ти не чуєш високого звуку падаючого снаряду. Усе відбувається практично моментально.
Ми чуємо високий звук над головами, а тоді два вибухи. Я не знаю, що із цих звуків було залпом танка, а що — вибухом. Не думаючи про це, ми всі попадали долі. Снаряд упав за 20 метрів від нас.
Танк сепаратистів патрулював територію довкола українських позицій, і безпілотник, очевидно, зафіксував групу людей у полі. Танку наказали вдарити по нас. Це був, щиро кажучи, добрий постріл: снаряд приземлився точно на місці, де ми були мить тому. Наші життя досі тривають, бо ми почали йти назад у момент, коли оператор дрона передавав наші координати людям у танку.
Разом із танковими пострілами прокинулись інстинкти. Лежи рівно на землі, руки над головою. Знову вибух і звуки від уламків, що б’ються в металеві стіни сараю та цегляну стіну будинку. Мить очікування, тоді піднімаємось, хтось кричить “гоу, гоу, гоу”. Власне, це я.
Одна думка — підвал. Безпека. Рухайся швидко, та не спотикайся. Тримай себе під контролем. Не переживай, що буде наступна атака — вона майже точно буде. Але ти не думай про це. Головне — біжи. Пригни голову від снайперів, коли перебігатимеш дорогу. Рухайся рівно, не спотикайся. 10 метрів, 5 метрів, 3 метри, заскакуєш у двері підвалу. Чи всі в порядку?
Вони повертаються один за одним, усі цілі, усі живі. Тоді сміх, “дай п’ять!”, плескання по спині. Кожен розповідає свою історію, порівнюючи їх. “Бачиш? Це дійсно сталось, це дійсно щойно сталось!” Жодного страху, поки що. Я мацаю свою долоню, вона спокійна. Але дихаю тяжко, серце гупає. Я щойно пробіг відчайдушний спринт завдовжки майже 150 метрів, перестрибуючи через паркани — але тільки зараз це зауважую.
Тоді я пригадую, що треба перевірити, чи мене не поранено. Перевіряю руки, ноги, торс. Крові немає. Відчуття ще не повернулись. Я бачу, що інші роблять те саме. Ми перевіряємо один одного. Тоді всі звертають увагу на мою камеру: чи не зламав її, падаючи на землю? Ні, вона в порядку.
Моє серце сповільнюється, сміх стає м’якшим, але мені досі не хочеться сідати. Натомість кортить чогось солодкого. Я з’їдаю печиво. Мучить спрага, тому наливаю склянку води. Тепер уже бачу, що долоні трохи тремтять. Ззовні танкові снаряди лягають у землю довкола нашого сховку. Тоді по нашій позиції стріляє міномет. Українці стріляють у відповідь із протитанкової зброї. Кілька хвилин обмінюються обстрілами. По рації ми чуємо, що танк сепаратистів розвернувся й тікає. Ми радіємо, цокаємось склянками і нарешті сідаємо.
Десь за годину сепаратисти починають бити по нашій позиції знов, цього разу з далекобійної артилерії, 152-міліметрової. От це вже дійсно страшна штука.
Страх
Що гучніша артилерія, то гучніші сміх і жарти за столом. Так, наче жарти зі сміхом є силовим полем, що захищає від зовнішніх небезпек. Насправді ми лише у відносній безпеці в цьому підвалі. Пряме влучання було б катастрофою. Але що ми можемо зробити? Тільки чекати й дистанціюватись у свідомості від небезпеки за допомогою колективного гумору нашого товариства.
Коли обстріли наростають, ти відчуваєш потребу бути разом з іншими. Якщо ти спиш, читаєш чи слухаєш музику й стіни починають здригатись від вибухів — інстинктивно піднімаєшся з ліжка і йдеш до кухонного столу, де збираються всі інші. Ти сідаєш, тобі наливають щось попити, ви цокаєтесь келихами. Інші кивають і всміхаються, плескають тебе по спині. Після цього вже все о’кей.
 |
| Обідній стіл |
Твій страх зникає, як вранішня роса на сонці. Тілом розтікається тепло, наче після дози міцного алкоголю. Ейфорія від сміху й загальних веселощів на години та милі віддаляє тебе від навіть найбільш паралізуючих страхів.
Найгірші артилерійські обстріли були близько 3 години вечора 14 червня, у наш передостанній день. Сепаратисти мали чіткі координати будинку, і 152-міліметрові снаряди падали на вулиці із частотою серцебиття. Стіни тремтіли, пилюка здіймалась, тарілки з горнятками дзеленчали на полицях. Уперше я побачив, як солдати у приміщенні нервово реагують на обстріли. Вони перемістилися до центру кімнати, подалі від стін, і сіли на підлогу. Дехто навіть вдягнув бронежилети.
— Це війна, — серйозно сказав Володимир.
Дійсно серйозний артобстріл, коли ворог сфокусував увагу на твої позиції — складна річ для витримки. Це десь так, як сидіти зв’язаним у літаку, що падає. Ти безпомічний, виживання цілковито поза межами твого контролю. Ти сидиш там, дивлячись в очі чоловіка навпроти, відчуваючи громоподібне тремтіння, коли речі падають зі стін униз. Ти сподіваєшся, більше ніж сподіваєшся, що це просто скінчиться.
Кілька моментів кам’яної тиші між вибухами — найбільш сповнені відчайдушної надії миті, які ти коли-небудь проживав. Але тоді чуєш свист наступних снарядів, що розбиває надію на друзки. Тоді вибух, звукова хвиля — і знов тиша, знову надія й чекання. До падіння наступного снаряду, до наступного стрибка адреналіну ти повільно вдихаєш повітря до самої верхівки грудної клітки.
Безкінечні пульсації страху виснажують тебе, ніби ти застудився. Паніки не відчувається, ні. Паніка — енергетична, гіперактивна. Або ж вона може паралізувати, заморожувати. А терор просто виснажує. Страх руйнує й спустошує тебе, і все, чого ти хочеш, — щоб він спокійно відступив.
Мудрість
Досвіду бойових дій нема чого заздрити, це поганий інструмент для самоствердження. Але він дає відповіді на багато питань. Небагато є місць із вищою концентрацію філософів, ніж поле бою. Пізно вночі колишні шахтарі, водії навантажувачів та робітники фабрик сідають довкола столу в тому підвалі в Пісках, обговорюючи політику, ймовірність існування Бога, любов та сім’ю, і що це означає — жити доброчесно. Як прості мазки пензля імпресіоніста, прості фрази показують надзвичайну глибину думки, яка народжується з досвідів, що їх лише солдат може отримати.
Смерть сидить на їхніх плечах у кожну секунду кожного дня в Пісках. Спершу ця ноша не надто важка. Згодом хтось від тяжкості стає сильнішим, а хтось ламається. Ворог безжально нагадує бійцям, що вони могли б померти сьогодні й що вони точно помруть колись. У нормальному житті ти знаходиш спосіб забути це, щоб жити спокійно, щасливо. Тут, у Пісках, солдати дивляться правді в очі. Вони сміються з неї і продовжують жити всупереч їй. І вони живуть “на повну”.
Понад усе війна показує, як сильно тобі хочеться жити, і вчить тому, наскільки мало це важить. А все, що має значення, — це секунди та дюйми.
Нолан Петерсон, усі фото автора. Переклав Антон Семиженко
Comments are closed.