Франківець Сергій Мороз з січня цього року перебував в АТО, у найгарячіших точках. Він госпітальєр ДУК ПС — вивозив поранених з поля бою. Потім вивчився на капелана, тепер лікує душі бійців. А ще вони разом з дружиною Тетяною возять на Донбас допомогу для побратимів.
У нас ніхто не помирав
З подружжям Морозів — Сергієм і Тетяною зустрічаємося в одній з кав’ярень Франківська. Зараз вони всюди разом. Їздять районами, відвідують родини бійців АТО, привозять їм допомогу, збирають подарунки для чергової поїздки на Схід.
У середині січня Сергій відправився у медичний батальйон ДУК «Правий сектор» — до госпітальєрів. Хоча сам будівельник, має свою фірму. Але пройшов медичні курси і поїхав на фронт водієм-парамедиком. Каже, просто не міг інакше. На Донбас повіз і реанімобіль, який франківські волонтери купили для госпітальєрів. 15 січня прибув на базу, а 17-го вже був у Пісках на чергуванні. Отримав псевдо — «Фрост», бо ж Мороз. Той свій перший виїзд називає веселим.
«Доїхали до селища Карлівка — останнього блокпоста на української території, — згадує Сергій. — Далі сказали увімкнути фари, їхати і не зупинятися, що б не сталося — обстріли, спущені колеса чи ожеледь — гнати під 90 км. Аби менше хвилюватися, включили пісню рок-групи ACDC «Highway To Hell» («Дорога в пекло»). Проскочили».
Головним завданням водія-парамедика було привезти групу, забрати поранених, відвезти й не потрапити під обстріли. А стріляли тоді добряче. Пригадує, що в кінці січня до лютого десь між 4-5 ранку могли на годину замовкнути. Потім «мирні» домовленості, але все одно стріляли, хоч і рідше, але поранених не меншало — багато осколкових.
«У нашій машині ніхто не помирав, — розказує «Фрост». — Ми дали їй позивний «Серафим». Серафими — то такі ангели перед престолом. Взагалі смертність у госпітальєрів найнижча. Ми встигали за натівський стандарт — «золоту годину» — доправити пораненого з червоної зони до лікарні за 50 км».
За словами Сергія, був у госпітальєрів свій забобон — вони ніколи не везли з собою мішків для 200-их. Це залізно.
Гумор доречний завжди
Між бойовими виїздами госпітальєри надавали допомогу і місцевому населенню. У зруйнованих селах полишалося багато стареньких, яким ніде було виїхати.
«На околиці Первомайська жили дві старенькі сестри, — розказує Сергій Мороз. — Їх знайшли випадково. Одна паралізована. Бабусю лікували довго, бо вже почали гнити ноги. Зараз їх забрали у притулок на «велику землю». Є десятирічний хлопчик із Пісків. Малий вже другий рік до школи не ходить. Щасливий такий від того… З батьком у підвалі живе. А у Водяному — дід. В одній хаті живе він, а в іншій — десантники, через дорогу медсанбат. Він їм анекдоти розказує, а вояки йому носять тушонку».
Сергій розповідає, не раз було, що місцеві приходили наче за допомогою, а насправді здавали їхні позиції. За годину-пів — накривало «градами».
Що ще важливо у госпітальєрів — гумор, навіть яким би чорним він не був. Це завжди помагає розрядити ситуацію. «У нас був такий з коронною фразою «Я сто разів так робив!», — каже Мороз. — Хтось сумнівається, боїться і тут цей вислів — сміємося. Але завжди після цієї фрази щось ставалося — чи машина перевернеться, чи ще щось».
У госпітальєрах Сергій відбув три ротації, поки якось серед ночі на їхню машину не наїхав танк. Наш! Медики їхали з чергування серед ночі з вимкненими фарами, а тут — наші танкісти. Ну, всі живі, але Сергій каже, що танк проїхався просто по його ногах.
Батюшка «Фрост»
На лікування після «танкового» ДТП пішло зо два місяці. За цей час Сергій закінчив свою духовну освіту — до того в церкві дякував. Потім всеукраїнське об’єднання військових капеланів проводило в Києві міжконфесійні навчання капеланів, туди подався і Сергій. Тепер у госпітальєрів він саме капелан. Каже, побратими досі не можуть звикнути, жартують, називають — батюшка «Фрост».
«Хлопці на передовій завжди шукають відповіді на питання: «Для чого це все?» «Для чого я тут стою?» — каже Мороз. — Завжди є звернення до вищих сил, бо в критичних моментах усі шукають Бога».
Як капелан Сергій навіть проводив обряд вінчання. Має таке право. На базі госпітальєрів гуляли перше весілля — «Зєлі» і «Єви». «Вони вже п’ять років живуть у цивільному шлюбі, разом пішли воювати, — розказує Сергій. — Після одного запеклого бою, десь під Мар’їнкою, «Зєля» зробив їй пропозицію. Захотіли, аби все було офіційно — з вінчанням і розписом».
На один день керівництво дозволило медикам розслабитись, бо зазвичай на базі — найсуворіша дисципліна. Але того дня таких веселих і крикливих побратимів, каже Сергій, ще не бачив. Від ДУКу молодятам зробили спеціальні обручки — срібні, гравірувані вишиванкою, з тризубом та їхніми іменами. На весілля приїхали всі швидкі — у колоні з 15 машин.
Війна змінила всіх
Віднедавна на Донбас Сергій почав їздити як волонтер разом із дружиною Тетяною. Жінка сама запропонувала поїхати до хлопців у Піски та відвезти подарунки. Їздили вже двічі. У тих поїздках, каже Тетяна зрозуміла, що таке війна, справжня дружба і самопожертва. Вона, до речі, корінна росіянка. Цим волонтерством і тим, що відпустила чоловіка, заплатила високу ціну — втратила велику родину. Але не може інакше, бо саме завдяки волонтерам і виживають добровольці, її чоловік.
«Навіть тих 10 гривень — вони рятують, — говорить Сергій. — В один час у нас було багато харчів, склади забиті, а тут весна, все зіпсувалося, долар підріс. Десь місяць-півтора — різкий спад. Хлопці останні копійки збирали, аби купити якоїсь мівіни. Ми з усіх машин зливали дизель, аби заправити хоч одну, аби возити поранених з-під обстрілів. Зараз ситуація вирівнялася».
Війна змінила раніше спокійну і безтурботну родину Морозів. Зараз Сергій каже, став нетерпимий: «Якщо раніше міг махнути рукою на ту несправедливість і сказати, а що зробиш, то зараз думаю — як це зробити?!».
«Змінилися наші діти, — каже Таня. — Сильно подорослішали за цей рік. Старший — Нікіта — дуже відповідальний, а молодший Сашко став менше посміхатися».
«Якось поверталися з бази, у Дніпропетровську стали заправити машину, — пригадують Морози. — Були у формі. Позаду нас зупинилася старенька «жигулька». В салоні чоловік з маленьким хлопчиком, може, років зо два. Малий дуже прискіпливо дивився на нас. Коли від’їздили, хлопчик побачив синьо-жовтий прапор і закричав: «Тату — наші!». Дитина у два роки знає різницю між добром і злом, який солдат добрий, а який поганий. Насправді це велика біда».
За два тижні Морози знову збираються на Схід. Повезуть позашляховик, медикаменти, футболки, запчастини до техніки, які для госпітальєрів надали небайдужі благодійники. Ще повезуть якнайбільше овочів. Кажуть, хлопці мріють про простий салат з капусти та олії.
