Війна хоче хірургів. Про франківця, який рятує життя військових на Донбасі

Михайло Глагович – дитячий хірург, заввіділом Івано-Франківської обласної клінічної дитячої лікарні, та зараз він на передовій – рятує життя бійців.

Підступна «зеленка»

Красноармійськ. Мобільний госпіталь. Півгодини їзди – і лінія фронту. Сюди везуть поранених з передової, по кілька бійців щодня. Точну кількість поранених називати заборонено. А обстріли – кожен день. Ситуація значно погіршилася з приходом весни, каже лікар, терористи активно використовують «зеленку», лісосмуги, роблять там засідки.

«От учора Піски цілий день обстрілювали, – говорить хірург. – І того ж дня наші хлопці потрапили у засідку. Двох убили, двох поранених сепаратисти забрали в полон, а іншого, важкопораненого, добивали контрольним, а він усе відчував, та не рухався. І ось цього героя, що чудом залишився живим, я оперував у складі операційної бригади. Він був у дуже важкому стані – поранення аксілярної ділянки, грудної клітки, живота, статевих органів, обох стегон та гомілки з осколковими переломами кісток і пошкодженням судин».

Бійця рятувала ціла бригада: анестезіологи, ортопеди-травматологи, урологи, судинні та загальні хірурги. Операція тривала понад вісім годин, пораненого вдалося врятувати.

Михайло Глагович ще задовго до мобілізації їздив на схід як волонтер, разом з «афганцями» Прикарпаття та Львівщини. Каже, тоді ще таких організованих медпунктів не було. Також прямо на передовій ще постійно є група у складі хірурга, травматолога, анестезіолога. А вже після надання допомоги вирішують, до якого шпиталю відправити пораненого – у Дніпропетровськ чи Одесу.

Надають тут медичну допомогу і місцевим, є години прийому. Приходять часто, каже хірург, у кого спина болить, у кого нога, є люди з грижами.

«Вони переважно мовчать, спілкуються неохоче, – говорить Михайло Глагович. – Та частина з охотою йде на контакт, допомагають чим можуть. Тут, на сході України, у переважній більшості важко помітити, що ми, українці, чимось відрізняємось. Очевидне лише одне – усім українцям ця війна вже набридла».

Чорне й біле

А терплячості бійців можна позаздрити, каже лікар, щодного разу не чув від них нарікань, усі вірять у перемогу і готові воювати. За його словами, він і сам по життю оптиміст, важко вивести з рівноваги. Та деякі речі таки обурюють, зокрема байдужість людей до подій, що відбуваються в країні.

«У нас зараз війна, на війні має бути хоча б 10 % населення, не беремо пенсіонерів і т. д., тож з 30 мільйонів – три мільйони. А в нас навіть 1 % немає, максимум 200-250 тисяч, – каже Глагович. – Ресурси є, але люди чекають, поки хтось щось зробить. І тут справа не у війні, а у ставленні до країни, в якій живемо».

Лікар каже, часто на сході можна побачити то хворих людей, навіть алкоголіків, а здорові відсиджуються вдома або тікають з країни. Є тут і частка впливу інформаційної війни, мовляв, «на війні заробляють».

«Зараз іде боротьба ідеологій – нашої, вільної, ми просто хочемо бути вільними людьми, і радянської системи, – говорить хірург. – Є й інше, на кшталт «Комусь це вигідно», і людям це вбивають у голову. Я, наприклад, проти нинішньої влади, я про це відкрито говорю, але це не треба змішувати. Напевно, війна й для цього й є, аби люди навчилися розрізняти чорне й біле».

Хрестик з поверненням

Михайло Глагович постійно носить із собою обереги: дві вервечки, образки, Євангеліє та паперовий голуб, якого зробили школярі, – усе це розкладено по кишенях.

«Є ще в мене золотий хрестик мого похресника Тараса, – розповідає хірург. – Я як їхав, то він мені дає його, а я кажу, що маю свій, а він: «То так треба, а от коли повернетеся, мені віддасте».

За словами лікаря, він зрозумів, що прийшов час міняти країну, саме завдяки дітям – коли вони вийшли на мітинг у Франківську ще на початку Майдану.

«Я зрозумів, що наші діти не бажають жити у старій гнилій системі, де все пов’язло в корупції та непрозорих відносинах, – говорить Михайло. – Напевно, це був переломний момент у моєму житті і я вирішив активно включитись у процес змін в Україні. Зрозумів, що ми, українці, нарешті, дочекалися тої великої події, що не хочемо більше бути бидлом і терпіти постійне приниження гідності своєї нації, що настав шанс здобути волю і справжню незалежність, щоб наші діти та онуки жили як повноправні господарі своєї країни».

Михайло часто зустрічає на сході колег-земляків. Та каже, не завжди лікарі на війні працюють за фахом. Усе через те, що у багатьох немає військової кафедри. З тією ж проблемою стикнувся і сам Глагович. Його призвали як інструктора-сапера. А те, що зараз він військовий хірург, допомогла Ольга Богомолець.

«Сотні мобілізованих лікарів, які не мали військової кафедри під час нав­чання в медуніверситеті, не мають права бути військовими лікарями навіть у зоні АТО, – пояснює Глагович. – Їх мобілізовують як саперів, десантників, танкістів, а якщо медиком, то це або медсестра або санінструктор».

А сам він, каже, готовий був і воювати, і санітаром бути, але тоді користі від нього було б менше.