Ніхто не змусить забути. Як живеться українцям, громадянам Росії, в умовах нинішньої війни

Уже понад 20 років у Петрозаводську (Карелія, Росія) діє українське товариство «Калина». Сьогодні ним керує франківчанка Світлана (Новикова) Рукавишникова. З Прикарпаття жінка виїхала ще у 1992 році. З того часу намагається підтримувати там українську мову і традиції. Досі це вдавалося.

Є своє Яремче…

Пані Світлана народилася в Івано-Франківську у родині військових. І заміж вийшла за військового, і сама має звання старшого сержанта запасу. Разом із чоловіком вони служили у Польщі, а в 1992 році їх перевели у Карелію. З того часу Світлана Рукавишникова живе у Петрозаводську. Каже, це місто дуже нагадує їй Франківськ. Таке ж зелене, компактне. А недалеко ще є місцевість Ківач, яка подібна на Яремче – схожі краєвиди, водоспад, ярмарки з сувенірами.

Останні чотири роки пані Світлана керує українським товариством «Калина». Створили його одним із перших в республіці – у 1993 році.

«У Карелії ми в авторитеті, – каже жінка, – до нас прислухаються».

Нині в товаристві 37 українців. Збираються у Центрі національних культур при Міністерстві культури Карелії, мають свою кімнату з бібліотекою. Влаштовують виставки, презентації, розповідають про українську культуру, історію, звичаї, мову.

«В основному українці, які тут живуть, переїхали ще у 1980-х роках, – розповідає Рукавишникова. – Їхали сюди піднімати Карельську республіку. У нас є енергетики, лікарі, вчителі. Починали працювати, одружувалися, але не забували свої коріння. Зараз прик­ро, що в товаристві мало молоді. Більшість із тих, що тут народилися, нехай батьки в них і українці, вважають себе росіянами».

Природа сувора – люди добрі

При товаристві «Калина» у 1994 році створили хор «Українська пісня», який має 40 учасників. Співають суто українські пісні, хоч українців у хорі – лише 25 %.

«Решта – росіяни, карели, інші, – розповідає пані Світлана. – Їм просто подобається українська пісня. Перекладаємо для них текс­ти, пояснюємо, підказуємо, як співати, багато репетируємо, аби слова правильно вимовляли. Усі співають чисто, майже без акценту».

Серед хористів люди різного фаху, є і професори, і полковники – навіть один полковник космічних військ. Сам росіянин, а жінка українка. То він співає, а вона ні.

Три роки тому в Пудожському районі Світлана Рукавишникова познайомилася ще з однією українкою – вчителькою музики, яка також організувала український ансамбль. Тепер залучають їх до спільних виступів. Цікаво, що та вчителька виявилася ще й далекою родичкою Рукавишникової, бо родом із Братківців Тисменицького району, звідки й вітчим пані Світлани.

Жінка стверджує, що у респуб­ліці жодне святкування не обходиться без «Української пісні», ні на місцевому, ні на республіканському рівнях.

«Наші глядачі вже мають свої улюблені пісні: «Розпрягайте, хлопці, коней», «Несе Галя воду», «Ой, чорна я си чорна», «Рідна мати моя», – перелічує Рукавишникова. – Є в репертуарі й суто наші, західняцькі пісні. Оскільки я родом із Західної України, то й коломийки співаємо. Недавно на концерті підійшла якась жіночка, обняла і каже: «Ви мене вернули у моє дитинство». Вона українка. Перепитую, чи співає, а та так трохи сумно: «А з ким співати? У мене всі росіяни».

Також учасники товариства та хору їздять по школах республіки, проводять уроки, розповідають про українські традиції. Щороку проводять такі міжнаціональні вечори та запрошують інші національності – карелів, вепсів, вір­мен, вайнахів, поляків.

«Карелію недарма називають міжнаціональною республікою, – пояснює пані Світлана. – Тут дуже багато народностей. І ми всі між собою якось живемо та вживаємося. Тут погода сувора, а люди добрі. Вони також вміють свою культуру відстоювати. У них є своя вишивка з червоно-білими кольорами, свої пісні. Наші – мелодійні, про долю, про любов, а вони все про природу співають».

Я не боюся!

За словами Світлани Рукавишникової, республіканська влада Карелії їх підтримує. І зараз теж. Цікаво, що там при владі – п’ятеро українців. Серед них міністр економіки Валентин Чміль і перший заступник міністра з національних зв’язків і культури Віктор Красножон. Сама пані Світлана входить у склад громадської ради при главі республіки, у громадську раду при главі Петрозаводська та ще в консультативну раду міністерства міжнаціональної комісії з культури.

«У нас тут усе добре. Всередині недобре, в душі, бо переживаємо. А так конфліктів ніяких, – говорить жінка. – У кожного своя думка до того, що відбувається. Раз стояла в банку та й розговорилася з одною жінкою, сказала, що я з України. Вона перепитала, чи не боюся говорити про це, бо в неї чоловік українець і хтось йому щось там сказав недобре. Я не боюся. Це говорять люди не від великого розуму».

Усі найбільші свята – Святвечір, Великдень у родині Рукавишникової святкують за українськими традиціями. Жінка розповідає, що її дитинство пройшло у селі Ворона Коломийського району, там біля тітки все те перейняла, і її діти теж.

«У нас тут на Різдво кутя з пшениці, а не з рису, маю цілий мішок, що тітка передала, – розповідає Рукавишникова. – На Паску робимо «мішанину» – ріжу яйце, ковбасу, шинку, хрін в одну миску і так на стіл виставляю. У мене онук цього року писанки розписував, то питав: «Бабушка, а ты салат этот свой будешь делать?». Вони знають, що є така традиція і так має бути».

Останній раз в Україні пані Світлана була з чотири роки тому. Приїздила на весілля до рідні у село дитинства – Ворону. З ними часто спілкується по скайпу. Каже, знає багато випадків, що тутешні українці перестали спілкуватися з ріднею через усі ці події.

«Приїздили до нас і біженці з Донецька, – розповідає жінка. – Що змогли з собою взяти, з тим і приїхали. Діток багато, шкода їх. Ми тут одяг для них збирали. Багато молоді, то я зраділа, що будемо залучати в товариство, в ансамбль. Та вони сказали – ні. Не знають української мови і не хочуть».

Святе місце Сандармох

А найбільшим досягненням товариства «Калина» Світдана Рукавишникова вважає відкриття захоронення невинно убієнних в урочищі Сандармох Медвежегорського району. Тут енкаведисти знищили тисячі українців, поляків, карелів, фінів та інших народів. Сандармох став останнім земним притулком цвіту української нації. За один тільки день тут стратили 139 українців. Серед них – Микола Зеров, Лесь Курбас, брати Крушельницькі, Марко Вороний, Михайло Козоріз, інші.

У 2004 році українці Карелії поставили там пам’ятник – великий козацький хрест з написом «Убієнним синам України». Приїздять туди щороку, аби вшанувати пам’ять та помолитися.

«Сандармох для нас – святе місце, – говорить Світлана Рукавишникова. – І не лише для нас, а ще й для чеченців, грузинів, вір­менів, євреїв. Я їздила позаминулого року. Ступаєш на ту землю і дійсно відчуваєш ту трагедію. Цього року зберемося знову туди їхати. Дуже прикро, що цього разу не буде української делегації. Ми, українці Карелії, поїдемо обов’язково. Вже є домовленість, замовили автобуси. Пам’ять ми збережемо і нікуди від того не дінемося. Ніхто не зможе змусити нас щось забути».