Наталя Назар рятувала майданівців і одразу ж без вагань змінила викладацьку роботу у Львівському медичному коледжі на працю військової медичної сестри. Вона служить в окремій медичній роті Національної гвардії імені Миколи Пирогова. Жінка дає фору чоловікам, а вони її поважають і шанують, пише Радіо Свобода.
Разом зі своїми побратимами Наталя Назар приїхала до дітей у свою рідну школу у Рудне. Дітлахи вітали їх як українських героїв. Це настільки розчулило військових медиків, що вони ледь стримували сльози. Дітлахи подарували свої малюнки і листи з дуже щирими словами. Малюночки поповнять колекцію Наталі у її машині швидкої допомоги. Жінка зізналась, що вони тішать око. «Я тішусь, сідаю в машину і отримую енергію. Хлопчик інвалід намалював таку гарну картину, тут Богородиця і посередині серце зі словом «Україна». Нам дуже дорога ця робота».
Наталя разом із колегами побувала у справжньому пеклі на Донбасі. Медсестра вивозила поранених із Донецького аеропорту в Артемівськ. Кожна хвилина була дорога, бо від неї залежало життя. Рятувала поранених у Дебальцеві просто у машині швидкої. Вона часто сама за кермом швидкої. А номер на машині «Манюня».
«Коли ми приїхали у Водяне, а це недалеко від аеропорту, вчитись треба було всьому – слухатись, бігати, надавати допомогу. Ми перевозили поранених у лікарню, працювали разом із медиками Збройних сил. По рації передають, що везуть поранених, а ми вже готуємось, щоб швидко рятувати. А ось, коли виходили з Дебальцева, то безпосередньо надавали допомогу в машині і довозили в Артемівськ. В Аеропорту був свій медпункт. Ми були постійно під обстрілом», – розповідає вона.
У Водяному, каже, небезпека була щодня, у Дебальцевому – завжди. Рятувала молитва. Коли виїжджали на бойове завдання, кожен молився, щоб доїхати, надати допомогу і повернутись.
Досвід війни
На таких як Наталя і її побратими насправді тримається армія. Наталі личить форма і служба. Каже, що отримала величезний досвід і побачила, якою великою є різниця у роботі медсестри у стаціонарі і на війні. У майбутньому цей здобутий досвід передаватиме своїм студентам. Те, що поїхала у зону бойових дій, пояснює дуже просто. «Це все таки поклик душі. Недарма у нас тече українська кров. У мене двоє дітей, я боюсь, що ворог може прийти сюди, його треба зупинити там», – зауважує вона.
Хоч Наталя Назар не вважає себе сильною жінкою, але колеги характеризують її як людину відчайдушну.
– Все задача і вперед. Вона знає, що треба діяти і все, треба дивитись, щоб кудись не залізла.
– Ми приїхали, а вона каже, ми погано з’їздили, бо не стріляли. Можете собі лише уявити… Ні, це треба просто бачити.
– Я з нею вивозив поранених з аеропорту. Кажу, може, повернемось, але вона ні – нас чекають, треба рятувати.
Тих, кого не вдається врятувати, проводжає одним словом «шкода». Таких вона і її колеги побачили чимало. Рука медика є останнім потиском для військових, які на фронті відходять у вічний світ.
«Завжди на їхніх обличчях, дуже гарних і світлих є посмішка, у «200-х». Значить він щасливий, що вмер, захищаючи свою родину, країну. Хіба це війна? Це винищення української нації. Кращі і молоді там. Шкода молодих, бо у них попереду могло бути усе життя. Пам’ятаю чоловіка, який так не хотів вмирати, казав, що у нього 4 дітей. Його рани були несумісні з життям. Я йому говорила і говорила, що все буде добре, що побачить своїх дітей. Я так його запам’ятала», – згадує медсестра Наталя Назар.
При тім вона ніколи не плаче, як би їй важко не було. Бо тоді втрачається контроль над собою і можна виконати не досконало свою роботу. А від цього залежить порятунок іншої людини. Лише на війні можна зрозуміти ціну людського життя. Там все просто, кажуть побратими Наталі, там чорне і біле, там добро і зло.
Вже на днях Наталія Назара знову сяде за кермо «Манюні» і поїде в Артемівськ рятувати життя. Вона так хоче, щоб швидше війна закінчилась.
