Рік без людини-оркестра Романа Кумлика. Чим жив гуцульський віртуоз?

22 січня минає рік від смерті гуцульського віртуоза, людини-оркестра – Романа Кумлика з Верховини. Його запальні співанки, жарти, гра на перевернутій скрипці на ліву й праву руки запам’яталися всім, кому лиш доводилося бути на його виступах чи в нього вдома. До його музею й досі приїздять численні групи туристів. Пам’ять про нього, його вміння бережуть його найрідніші жінки – дружина Марія та донька Наталя.

Жінку спинити не можна

У Верховині до музею Кумлика вас спровадить будь-хто. Він майже у центрі, за церквою. Великий автобус на узбіччі підказує, що прийшли куди треба. Туристи якраз повиходили з хати-музею, який понад 10 роківтому організував у своєму помешканні Роман Кумлик. Там він зібрав найрізноманітніші автентичні інструменти, старі фото, елементи побуту. Завжди емоційно та колоритно проводив екскурсії. Підходив до будь-якого інструменту, розказував його історію, грав, співав, танцював. А грав Кумлик більше, ніж на 50 інструментах.

Нині екскурсії не менш колоритно проводить його наймолодша донька Наталя. А раніше вона про музику й чути не хотіла, у 12 років закинула скрипку та сказала батькові, що до рук її більше не візьме.

«Я була така дуже сучасна, – сміється Наталя. – Тато не раз казав: «Ходи, навчу грати на сопілці та дримбі, тобі в житті пригодиться». Я сміялася. Як мені, лікарю, то може згодитися? Але тата не стало, а люди все одно приїздили до нього. І я зрозуміла, що мушу це продовжувати, бо він так би хотів, бо так я зберігаю пам’ять про нього, бо коли я в музеї, то ніби відчуваю, що він там, зі мною».

За дев’ять місяців Наталя самотужки навчилася грати на 11 інструментах! Грає, співає, пританцьовує, навіть прижартовує, як Роман Кумлик.

«Цимбали мають багато струн, граєш – звучать, а поставиш на них долоню, то замовкають, – приповідає вона. – А в жінки лиш одна струна, а й ту спинити не можна. Або про дримбу тато казав, аби добре грати, треба, щоб язик прилип до горлянки. І все говорив: добре, аби він у жінок лишався там 24 години на добу. А про телинку (довга сопілка – Авт.): «Голова адміністрації одним пальцем нічого не зробить, священик не зробить, а я, Ромко Кумлик, зроб­лю». І починав грати на телинці одним пальцем».

Скрипка почалася з биття

Наталя розповідає, що свого дитинства батько майже не згадував, бо йому то було важко. Тата вбили у 1949 році, Романові тоді був рік, пізніше вивезли до Сибіру маму. Виховували його рідна тітка Катерина Кречуняк та її чоловік Петро.

Лише в 10 років Роман дізнав­ся, де його рідна мати. Переписувалися. Ті листи, каже Наталя, її батько тримав під сімома замками. А маму вперше побачив, коли йому вже було 19.

У Петра малий Роман і навчився грати на скрипці.

«Все розказував, що той грав, а він малий сидів і жалісно дивився, бо до рук її йому не давали, – розповідає Наталя. – Тож страшно дорога річ була на ті часи. Вони йшли в колгосп, а батько знімав скрипку і повторював, що почув. Було йому шість років. Побачив Петро, що хлопець береться, і почав його вчити, але спершу добре вибив, що скрипку взяв. За рік тато вже виступав у Франківську, грав до співання 10 мелодій. Ще брали його на весілля, ставили на стільчик, а він співав 40 куплетів про Довбуша».

І зараз помагає

«Я з татом була – нерозлийвода, – посміхається Наталя. – Старша сестра Леся, то більше за мамою, а я за ним. Тато як грав по весіллях, то все мусив подзвонити додому і сказати, аби я поїла, аби лягла спати, бо я ж без нього ніяк. А я дві доби відкантовувала коло вікна, чекаючи на нього».

Батько завжди був її підтримкою та порадником. Щось не вдається, хтось образить, приходить додому розказує, а він їй на те лише: «Прости їм».

«Він добра бажав навіть своїм ворогам, – каже Наталя. – Що б йому не сказали, а він усе з добром».

Навіть після смерті, говорить Наталя, батько їй помагає.

«Він мав дві пачки візиток, бо приїздили до нього різні впливові люди, – розповідає донька. – Його всі поважали. Все міг вирішити, але тим ніколи не хизувався. Недавно у моєї подруги син захворів, треба було операцію робити, а є лиш один спеціаліст. І я знай­шла його номер у тата. Подзвонила, домовилася».

Коли Романові було тяжко на душі, то він брав скрипку, йшов до своєї кімнати і грав якусь тужливу мелодію. Тоді всі в хаті знали – щось не так. Ніколи нікому не жалівся. Ще згадує Наталя, що батько не любив пафосу, не признавав слави. І дуже любив побути на самоті. Саме так і відпочивав.

«Йому це не дуже вдавалося, бо людей приїздило чимало, а ще постійні концерти, фестивалі, – говорить донька. – Він сильно вимучувався. Пам’ятаю, після восьми груп туристів приляже, покладе ноги на підвищення й так лежить. Він віддавав людям всю свою енергію. У вівторок 21 січня ще мав групу туристів, розважав їх, а в середу 22-го його вже не стало. Я ще маю те останнє відео з ним. Це для нас було потрясінням».

Відчуваю його запах

Марія Кумлик розповідає про чоловіка дуже тепло, зворушливо. Каже, був старший від неї на 14 років, то завжди щось підказував, помагав.

«Був мені і за чоловіка, і за тата», – говорить пані Марія.

А познайомилися, коли вона приносила їсти братові, бо вчився у Кумлика на весільного музику. Згадує, що брат та інші учні тиждень у нього жили й училися, а тиждень – вдома. Взагалі учнів у Кумлика, лише тих, що знають точно, було понад 70.

«Роман мене тоді й побачив, – пригадує дружина. – Потім ще грав на весіллі у мого двоюрідного брата. Аж зачув, мама казали, що у нас сливи зродили, і ніби прийде по них. Прийшов, то ми вже й розговорилися. «Ти до мене заговорив, а я й побіліла» – любив співати Роман. А через якийсь час прислав сватів».

Пані Марія розповідає, що був дуже добрим до життя, до сім’ї.

«Не раз я у нічні зміни, бо працювала на телефонній станції, то він з дітьми сидів, далі він по весіллях, то я сиджу, – згадує жінка. – Йду з нічної зміни, а він вже веде їх у садок. Закутає, позамотує, як уміє, і веде. Ми добре жили. Ні він, ні я не ревнували одне одного, хоч він любив зажартувати».

Марія Кумлик каже, люди досі телефонують і питають за Романом. Їй дуже боляче казати, що його вже нема.

Додає, що в музеї вони нічого не чіпають. Як чоловік поставив, так воно й стоїть.

«Навіть одеколон, що він кожного разу парфумився, стоїть натому самому місці, що він поставив, – зітхає пані Марія. – Сердаки, сорочки – там, де він поскладав. Я деколи напарфумлюю їх сама. Заходжу до хати, а то так як би він був. Його запах».

Зараз найзаповітнішою мрією рідних є видання книжки співанок Романа Кумлика. Він зібрав їх за життя понад сотню – 40 авторських, а решта – записаних від старожилів.