І мені було так добре з нею того вечора і ночі у Ню-Йорку, як мало коли з ким. Як кажуть белетристи – ніби зналися ціле життя. При цьому неймовірне порозуміння-поєднання, як елементи однієї фракції у центрифузі. А бачилися перший раз. І те, що він одночасно останній, було настільки зрозуміло всупереч усім новочасним вченням про безмежність світових можливостей. Але мені не було від того сумно. Їй, правдоподібно, теж, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Обоє звикли до думки, що перебувати поруч у світі цілком можна без очної зустрічі, таким був спільний досвід останніх ста років. Водночас знали, що одне-єдине побачення все ж можливе, бо ж існує таки той загадковий броунівський рух. А звідси і переконання, що у безтілесній комічності миті доторку досить, щоби переконатися у реальності існування тимчасової тілесної форми.
У ранньому дитинстві я щодня бачив перед своїм ліжком фотографію її мами. Її мама була улюбленою сестрою моєї бабці. Дуже була ніжна і вразлива, недавно ще раз перечитував її листи до бабці, з кінця тридцятих, і мало не плакав, розуміючи, як їй було беззахисно в житті.
В сороковому вона народила донечку (бабця тоді ж народила сина – мого тата). А вже через два роки померла від туберкульозу. Тато дівчинки був поетом, літератором. За німців приклався до пансіонату для українських письменників у рідному Моршині. Там були усі ті, хто потім вважався ворогом народу – Шерех, Самчук і багато інших. Дуже подобалася мені фотографія, де стоять коло якоїсь стаєнки усі кузени – мій тато, мій вуйко і моя тета, Мартуся. 1944 рік, діти війни.
Невдовзі тато Мартусі мусив емігрувати (утікати).
Не мав шансів зі своїм способом життя вижити під русскими. Поїхали файним товариством – Шерех, Самчук та інші. Заради дівчинки вдівець-літератор запросив із собою найстаршу сестру своєї жінки-небіжки. Вона стала умовною мамою дитинці. Через кілька років вони дісталися до Канади.
Читайте Тарас Прохасько: Там серед поля…аж на стрілецьку..
Потім налагодилося листування. Мені малому чимось неймовірним здавалися прислані фотографії тети. Назавжди запам’ятав її стильові окуляри з гострими кутами рамки оправи із сімдесятих. Її мінісуконку з весілля. І її майже кельтські риси, у нас так виглядали бойки, але – думав собі – як Америка перетворює дикунів на аристократів у антропологічних межах того самого племені. І як бойківська затятість перетворюється у відповідних умовах на глибоку незалежність елітарного світового рівня.
В кожному разі я був радий, що тета втекла з наших кровавих земель, що вона попросту вижила і може бути по-звірячому вільною. Треба було ще багатьох років пізнання, щоби усвідомити масштаб того, що вона та інші втікачі – не задовольняючись самим порятунком – робили для української культури. Мало того, що вони вивезли архіви, врятувавши їх від знищення, мало того, що вони не переставали імплантувати українські ідеї і доробки у вільному світі, на чужині, роблячи її складовою всесвітнього інтелектуального середовища, вони ще й шукали найменшу шпарку, щоби повертати в Україну крихти знання про всі ці речі.
Тета Марта страшенно багато працювала.
Мала програму на радіо, яку можна було з перешкодами слухати у майже непробивній ізоляції УРСР. Щодня годинами перекладала україністику, яка потім публікувалася в Америці, її Грушевський, наприклад, був визнаний топовим перекладом. Довгий час вона співпрацювала з Шевельовим (шкіц спогадів про нього, до речі, був публікований на Збручі). Один час була головним редактором «Сучасності». Нескінченна гарівка.
Через звичність теперішньої телефонії вже не можу вичислити, як ми домовилися про зустріч у великому місті. Хоч то був 2010, їй було, отже, сімдесят, я був без мобільного телефону. Вона зі своїм прекрасним чоловіком спеціально приїхала заради нашої зустрічі десь із гір, там, де українська колонія, наша хата у селі, казала вона, там ми тепер найбільше сидимо, там найкраще працювати.
Зустрілися десь на Бродвеї, чи двадцять четверта, чи сорок друга. Тета вийшла з машини, ми впізналися, вона повела мене до винного магазину. Вже кілька разів я проходив перед ним попередніми днями, не наважуючись увійти. В мене того десятиліття була така ідейка, що у всіх місцях світу, де опинявся, намагався пити тільки тамтешнє вино. Ми зайшли.
Тета сказала, що у Америці треба мені пити американське вино. Вона купила шість літрових фляшок різного каліфорнійського (не ню-йоркського, але американського). Я ніс торбу. Ми перейшлися до їхньої арт-декоріської камениці недалеко від берега, бо ж острів, Мангеттен. У помешканні були самі книжки на полицях попри усі стіни і маленька кухонька. І два абсолютно японські пси, бо чоловік тети, теж галичанин, довго жив у Японії, знає мову і культуру.
Я сидів на канапі, зігрітій свого часу Шевельовим, Лебедем, Мілошем, Тарнавським і такими самими великими символами, символічними великостями. Говорили, курили, пили вино, і от тоді мені було так добре, як мало ще коли. Чи пішов я під ранок до недалекого готелю, чи залишився на тім історичнім бамбетлі – не можу згадати, що дуже засмучує, бо, читаючи мемуари, я все дивувався з пам’ятливості їх авторів, а тепер чуюся дещо неповносправним.
Але тета Марта Скорупська розказала тоді важливу річ.
Вона згадувала про свій єдиний візит в Україну у 1967 році. Був якийсь тур для американців – Київ, Львів, ще якісь історично-показові місця. Перед виїздом вона дала телеграму моїй бабці, яка вже десять років як вернулася із Сибіру, що буде такого-то у Львові. Оскільки Івано-Франківська область була закритою, то пропонує зустріч у Львові. Мої родичі, звичайно, поїхали, зустрілися, багато говорили, переважно у парках. Тоді Марта сказала, що більше не зможе приїхати з певних причин…
У ніч на Мангеттені мені стало зрозуміло, чому так тоді сталося. Прояснилися механізми простеньких спеціальних операцій. Отож. Якраз тоді Марта пішла працювати у аналітично-видавничий центр «Пролог», той, що робив «Сучасність» та безліч іншого. Прологом керував Микола Лебедь, колишній засновник СБ, потім двійкар, оунівець, який став на демократичний шлях за принципами УГВР. І через це вони стали першими в еміграції, кого взяли під опіку ЦРУ.
Заки Марта була чистою, напередодні офіційної співпраці, їй було доручено важливу місію – туристична легальна поїздка в УРСР. Так ся у таких справах робить. Маленькими кроками. Подавши запрошення родині, що вже було певним порушенням правил радянської туристики, вона зосередила увагу кагебістів власне на розробці цього епізоду.
Я погодився з нею, що так, моя сім’я була використана як гучне прикриття. Але. Але тим часом – навіть перебуваючи у історичних проходах Львовом – Марта зуміла якимось чином прийняти таємні скрипти. Вона вивезла із СРСР рукописи кількох наших великих поетів, прозаїків і публіцистів, які згодом були опубліковані або у «Сучасності», або окремими збірками. Як вона то робила на кордоні залізної завіси – не знаю досі. Але щось дуже важливе було врятоване від небуття. Мені зовсім не було прикро, що моїх рідних зробили прикриттям… І тоді ми почали останню, вже півторалітрову, бутлю.
