48-річний франківець Радж Гафаров, батько трьох дітей, у серпні записався добровольцем і пішов служити в АТО. 5 жовтня, каже, тепер святкуватиме як другий день народження, бо вижив після вибуху снаряду. Радж отримав сильну контузію, час від часу він нічого не чує та не бачить, крім того, чекає операцію на хребет. Але каже, щойно оклигає – знову поїде в АТО, «бо там хлопці».
Чай з татом
У скромній двокімнатній квартирі великої родини Гафарових дуже затишно та гамірно. Троє малих шибайголів – Артур, Влад та Яна – бігають за маленьким пухнастим кошеням Лізою. Його Яні принесла мама, коли Радж воював на Донбасі, аби дитина трохи розвіялася й не плакала за татом. Мама Надя порається на кухні. Голова сімейства сидить у кріслі. Втомленим, але щасливим поглядом дивиться на малих. Він одягнений у камуфляжну форму. Поруч милиця, без неї ніяк.
З-під кута за всіма, особливо за чужими, спостерігає великий чорний кіт Мурчик. Гафарови кажуть, що то сторожовий – чужих може і вкусити.
Пані Надя розповідає, що тільки чоловік приїхав з АТО, то кіт гарчав навіть на нього – не впізнавав, особливо в камуфляжі.
«Війна дійсно міняє людей», – зітхає Надія Гафарова.
Незважаючи на східну зовнішність, Радж Гафаров – справжній патріот-українець. Його мати франківчанка, а батько узбек. На руці, до речі, має замасковане патріотичне татуювання – маленький тризуб, захований у прожилки кленового листка. Каже, хлопці на фронті зробили.
Гафарови просять не звертати уваги на облупані стіни квартири. За словами Раджа, він цього літа якраз збирався до Польщі, аби заробити на ремонт. А тут війна, пішов у військкомат і записався добровольцем. Потрапив у 128 гірсько-піхотну бригаду. Дружині зізнався лише тоді, коли вже мав їхати в Мукачеве на навчання.
Пані Надя каже, що дотепер ходила в шоці, аж поки не побачила чоловіка живого. Сильно вірила, що він вернеться, бо як інакше?
«Я ніби також була на війні, – говорить жінка. – Діти сильно підтримували. Коли тато йшов на фронт, то сказав Артуру, що він тепер за старшого. У нас була традиція – Радж робив чай, і ми всі разом сиділи колом, чаювали і говорили. Артур взяв на себе цей обов’язок. Так і приходив із кухні за словами: «Мамо, йдемо пити чай, як з татом».
З автоматом на танк не підеш
Про війну Радж говорить тихо, повільно. Трохи плутається, повторюється. Біля себе тримає блокнот з записами. З його допомогою розповідає про участь у боях у Нижньо-Теплому, Дебальцевому, Щасті, Нікішиному.
Розповідає, що спершу їх кинули в чисте поле, біля російського кордону. А там щодня артобстріли. «На початках було страшно, а потім звикли, – спокійно каже чоловік. – Сіли, їмо, бах-бах, пішла артилерія. Набрали повітря, ниряємо в окопи».
Щодо їжі інколи було сутужно. Бувало, що по тижню води не було. Через постійні обстріли волонтери до хлопців приїздили рідко. Коли вже прибували – справжнє свято.
Були проблеми зі зброєю. Каже, дали 40-річної давності. «А вона після 10 пострілів клинить, – розказує Радж Гафаров. – Чим воювати? З автоматом на танк не підеш. Але трималися, з думками, аби не пустити їх сюди, до наших дружин, дітей. Це бажання єдине тримало».
Розповідає про місцевих, бо часто ходили у селище під Нікішино. «Одні за нас, а інші – раді гранату під ноги кинути, – говорить Радж. – От, діда одного сепаратисти в коректувальники записали. Ми йому сухпайки, а він потім ворогам розказував, якими ми стежками ходимо… Ми помагали й іншим, як інакше? Заходиш, а в хаті п’ятеро малих голодних дітей. Сльози на очі, бо своїх згадуєш. Самі не їли, їм приносили. Вдова з двома дітьми у погребі ховалася. Ми їй свічки, їжу приносили. Казала, що до сепаратистів не хоче. Вони дівчат на блокпости притягували, аби розважитися».
Інакше не можна
5 жовтня Радж називає своїм другим днем народження. Каже стільки всього було, Бог милував, а тут…
Під час бою в нього закінчилися патрони, а щоб перезарядити автомат, мусив десь сховатися. Зайшов до покинутої хати. Побачив там кров, бинти, бронежилет зі штампом «Зроблено в Росії». Сів на бронежилет, перезарядився, і тут – вибух. У вікно влетіла міна. Вибуховою хвилею вибило стіну, чоловіка викинуло надвір. До тями прийшов уже в окопі – хлопці відтягли. А далі лікарні – в Артемівську, Харкові, Львові.
Зараз каже, певно, той бронежилет, на якому він сидів, а ще той, що був на ньому, і врятували його. А ще кевларова каска. Усе лишив там, на фронті. Говорить, що хлопці його бронежилет і каску носять по черзі, мовляв, оберіг. Їх Раджу передала дружина.
Пані Надя, розповідає, що тоді ходила всюди, шукала допомоги. Добрі люди відгукнулися.
«Коли зібрали посилку, то сіли з дітьми колом біля тих пакетів і почали молитися, – каже жінка. – Я говорила, а діти повторювали. Вивчили таку молитву про воїнів, які захищають рідну землю. Молилися, аби сталося чудо, й нашого татка не брали ні вогонь, ні залізо. Чудо сталося – він вижив».
До речі, про те, що сталося, і пані Наді, і Яночці наснився сон. «Зранку прокинулася з тривогою, ще й Яна плаче: «Мамо, у нашого татка стріляли», – згадує жінка. – Потім мені подзвонили, що він поранений».
Зараз Радж Гафаров на реабілітації в обласній лікарні. У нього струс мозку, забій шийного, грудного та поперекового відділу хребта. Чоловік втрачає слух, зір, не може багато ходити.
Але каже, підлікується і знову поїде на війну. Дружина на те лише мовчить. А маленька Яна кричить: «Не пустимо татка на війну, ніколи!». «Ніколи!», – підхоплюють хлопці.
На це Радж говорить, що не може інакше. Він туди телефонує. Коли не відповідають, значить, обстрілюють. Таке буває часто.
Маленька Яна забрала у татка ключі від квартири. Намагається втримати тата вдома.
