Росія та Україна століттями пов’язані не лише дружбою-ненавистю, а й мільйонами родичів по обидва боки кордону. Як їм сьогодні? Зберегти зв’язки чи піддатися загальним настроям, повністю розірвати спілкування чи призупинити «до кращих часів»? Недарма кажуть, що друг пізнається в біді. А якщо та біда якраз від країни, в якій живе друг чи навіть близький родич?
Вони й не чули
Санкт-Петербург. Тут живе родина Тарасових. Сім років тому вони переїхали з російської глибинки, звідки родом. Мають близьких родичів у Івано-Франківську.
«То моя рідна тітка, її чоловік та дві дорослі доньки, – каже франківець Юрій Паливода. – Мій дідусь за молодості їздив у Росію, там одружився, народилася тітка, потім розлучився і повернувся в Україну. А тут одружився вдруге, і тоді на світ з’явилася моя мама».
Родичі за усі ці роки бачилися кілька разів. Приїжджали один до одного в гості. Останнім часом спілкуються по інтернету. Політика між сусідніми країнами не вплинула на стосунки рідних сестер.
«Моя тітка аполітична, – говорить Юрій. – Вони там добре стоять на ногах і не відчувають на собі сплески чи падіння економіки, тому політика їх не дуже цікавить. А от коли вже мова заходить за нинішні події, то тітка повністю підконтрольна російським ЗМІ: вважає, що Путін хороший і що Україна йому не потрібна».
Минулого літа двоюрідна сестра Юрія приїздила до Франківська, і всі його друзі спілкувалися з дівчиною російською, аби їй було легше. Їздили у львівську «Криївку». Та наслухавшись про націоналістичне кафе, дівчина і слова боялася сказати російською, а українську знає погано. Тож у «Криївці» спілкувалася англійською, думала, так безпечніше.
А нещодавно франківець отримав повідомлення від сестри:
«Ваші військові під своєю формою мають іншу, а на тій – німецька свастика». Тепер вони не спілкуються.
Є серед родичів Тарасових і затяті українофоби.
«Я два роки тому приїздив до них і тоді брат тітчиного чоловіка навмисне називав Україну Малоросією, – говорить Юрій. – А сам факт незалежності України його просто обурював. Дивишся на нього, і ця незрозуміла ненависть до українців просто читається в його очах».
Тоді ж у Санкт-Петербурзі Юрій познайомився з хлопцем на ім’я Влад. Вони товаришують і зараз. Українець намагається пояснити росіянину, що таке революція і АТО, бо каже, що той про таке не чув, у них там інші назви.
«Про АТО він узагалі вперше почув від мене, – каже Юрій. – У Росії цей термін не звучить. У них пояснюють це так – влада придушує незгідних з політикою Києва».
Буде, як в Африці
Іжевськ. 26-річна Настя Гільманова працює журналістом у місцевій газеті. ЇЇ двоюрідна сестра Наталя Джулай – також журналіст, але в Івано-Франківську. Дівчата дружать з дитинства. Їздили родинами один до одного. Спочатку ділилися ляльками, потім – особистими переживаннями. Ще рік тому все й так і було. Поки не почався Майдан. І замість звичного «Привіт! Як справи?» Наталя в телефонній трубці почула:
«Тікай звідти, поки не пізно. У вас там на Майдані бандерівці повстали і роблять все, що заманеться. Збирай речі, негайно їдь до нас, у Росію, поки не стало ще гірше».
Крім бандерівців, російська журналістка боїться ще й Євросоюзу. Не раз казала сестрі:
«Якщо підете в ЄС, то у вас буде так само, як в Африці». Певно, Африки теж боїться…
Про особисте сестри вже не говорять. Лише політика. Російська родичка завжди починає першою. Єдине, що змінилося – бандерівці в неї стали нацистами.
Найбільше росіянку лякають українські мітинги та смітники, куди, на її думки, кидають усіх. А про роль своєї країни каже одне й те саме: «Росія хоче допомогти».
Франківську журналістку дивує лише одне – сестра також журналіст, і по роботі вона просто зобов’язана знати два боки медалі. Але, певно, в Росії й до журналістів якісь інші вимоги. Ті статті, які пише російська родичка, Наталя не читає – не хоче остаточно розчаруватися в сестрі.
«Нам таке лише сниться»
Ярославль. На будові працює багато заробітчан-українців. Тож місцевий виконроб, росіянин Валерій ситуацію в Україні знає не лише з російських ЗМІ, а й зі слів своїх працівників. І, як не дивно, вірить.
«Нам таке тільки сниться, – каже Валерій. – Ви молодці, хоча б щось робите, а ми – нічого. А в нас такі проблеми, як і у вас: безробіття, корупція, погана медицина. І люди п’ють по-страшному, від безпорадності, напевно».
Те, що він говорить про Путіна, написати не можемо – не дозволяє закон про пресу в Україні. Євросоюзу виконроб не боїться, у гейстрашилки не вірить. Каже, Росія топчеться на місці стільки років, що за цей час хоч щось можна було зробити для людей.
Але російська пропаганда впливає й на таких, як він. Щось почує і вже несе новину в народ, а працівники з України починають розтлумачувати, як то все є насправді. Спершу не вірить, хмуриться, думає, потім таки погоджується.
«Ми не хочемо війни з Україною, – каже виконроб. – Не хочемо, щоб наші діти там помирали». У Валерія два дорослих сини, хоч і не військові, але страх за безпеку й життя дітей переслідує його постійно. До речі, тому він ще й дуже насторожено ставиться до можливості вступу України в НАТО. Боїться, що розпочнеться ще масштабніша війна, і тоді вже точно усім росіянам доведеться воювати…
Українці, з якими спілкувався «Репортер», кажуть, виконроб отак розговориться, а потім якось різко замовкає, наче про щось згадав. Тоді голосно говорить «Работаем, работаем!» і швидко йде геть.
