Новобранці 4 запасного батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор» наслідують повстанців УПА. У лісі, без зв’язку зі світом, у режимі виживання проходить вишкіл бійців. Місце тренувань – колишній табір сотні «Орли» УПА Осова поляна, що на Рогатинщині. Аби повністю відчути атмосферу тих часів, бійці відновлюють і повстанські криївки.
За колючим дротом
Село Воронів. Лише в’їхали, зліва напис – «Місце таборування сотень УПА». До Осової поляни – 4 км. Дорога наїжджена, але інакше як позашляховиком тут не проїдеш. З обох боків – ліс.
Заздалегідь сигналимо, аби знали, що свої. При в’їзді у табір – боєць: автомат, бронежилет, балаклава. За ним ворота із дерева та колючого дроту. У таборі десь з десяток чоловіків, бо нині неділя – всі роз’їхалися по домівках. Загалом у батальйоні близько 300 бійців.
З намету виходить комендант батальйону, позивний – друг Коваль.
«У нас тут побратимство, ми всі друзі», – тільки й встиг він сказати, як поляною розкотилося гучне «Увага!». Виявляється, це так охорона попереджає – хтось наближається.
То приїхав головний дитячий хірург Івано-Франківської області. Де зв’язок з Правим сектором? Справа в тому, що Михайло Глаголич з 1999 року є членом громадської організації «Тризуб». А 90 % ПС, каже хірург, це колишні тризубівці. Він проводить медпідготовку бійців. Буває тут у вихідні, бо в будні тримає робота у Франківську.
Оглядаємось навколо. Зразу при вході – символічна могила, під нею – пам’ятна стела. Зробили це все ще у 1992 році, з нагоди святкування 50-річчя УПА. Поряд капличка. Видно, що заходять сюди часто, бо натоптано. На стіні у рамці схема табору сотні «Орли». «То один із повстанців ще у 90-х розказав, як ту все було, – каже комендант батальйону, – от ми й намагаємося відновити історичну пам’ятку, але будемо все робити вже з вимогами часу».
Як то було…
А в 1940-х усе було так: кілька криївок для проживання повстанців і ряд господарських будівель – склад для зберігання харчів, зброї, санітарний пункт, навіть конюшня.
«Криївки були досить великі, – каже директор музею визвольної боротьби імені Бандери Ярослав Коретчук, – бо на цій поляні розташовувався повстанський підрозділ чисельністю понад 130 вояків. І в одній криївці жили 20-30 повстанців. Десь 5 на 5 м, 1,5-1,7 м заввишки».
Зсередини криївку оббивали деревом, зверху засипали землею. Входом служив кущ, під ним – люк.
«На Осовій поляні криївки були під тонким шаром ґрунту, – розповідає Коретчук. – Тому що у 43-44 роках тут перебувала ще німецька адміністрація, у повіті було кілька німців і вони не могли чинити спротив повстанцям. Тому вояки УПА не дуже й переймалися своєю безпекою».
А після 1944 року повстанці залишають табір і лише час від часу сюди навідуються, аби не потрапити в руки НКВД.
Наліво підеш – Київстар
На поляні заготовлені бруси.
«Це модрина, хвойне дерево, – каже комендант, – має червону кору і в ній багато смоли. Не пропускає вологу, тверде, як дуб».
Йдемо в яр, до криївки. Зліва височенний пагорб, вгору – метрів 35.
«Яр глушить будь-який звук, – говорить Коваль. – Наверху вже ніхто не почує, про що ми тут говоримо. І навіть якби тут пролунав постріл, то за метрів 300-400 в лісі його б уже теж не було чути».
І зв’язку тут нема, мобільні не працюють. Такий собі режим мовчання.
«Зараз час високих технологій, – каже комендант, – і багатьом фізичне навантаження перенести легше, ніж відсутність зв’язку». Хоча й це тут можна знайти: піднімаєшся на той же пагорб, за ним ще підйом у 2 км углиб лісу. Там зв’язок є. Хлопці жартують: «Наліво підеш – Київстар знайдеш, направо – МТС».
Візитка Яроша на прощання
Ось і криївка. У 90-х її вже відновлювали, але потім вона засипалась.
«Тут була яма, ніяких контурів, просто яма глибиною з метр, – згадує Коваль. – Ми тут усе розчистили, бо було купа листя, гілок. Відміряли контури. Плануємо, аби в криївці могли розміститися чоловік 25».
Поки тут глиняні стіни ще не оббиті деревом. Копати важко, зізнаються хлопці, земля тверда, як камінь. Над головою по периметру натягнута нитка – це мітка, там має бути стеля. 2,30 м – аби помістилися двоярусні ліжка. Поставлять буржуйку, зроблять вентиляцію. До зими мають встигнути, адже зимувати батальйон планує саме тут. Кажуть, інакше не зможуть збагнути дух тодішнього повстання.
Навпроти криївки – міст.
«Він має стратегічну роль, – каже комендант батальйону, – в разі чого можна буде швидко перебігти яр. Навесні яр наповнюється водою і так просто його не перестрибнути. Тому цей міст для відходу. Ніхто не знає, що то буде».
Далі Коваль показує майбутній бункер. Тут уже працював екскаватор. Каже, це буде надійний захист у разі повітряної атаки. Дивно – батальйон ніби готується до війни на Прикарпатті.
«Ще в березні цього року я б і сам з цього дивувався, – каже комендант. – А зараз це потреба часу. До того ж навколишні райони не мають жодної військової частини. Тут люди беззахисні».
Поки криївка не готова, живуть у наметах. Всередині тепло. На буржуйці у великому казані готується картопля. Боєць з позивним Калина показує, як тут облаштувався.
«У мене тут вже як хата, – говорить хлопець, – от наклеїв собі плакати. Спершу було не дуже комфортно, але потім звик». Витягує з рюкзака грубу книжку, показує, що читає, – Василь Іванишин, «Українська ідея».
Калина хоче скоріше відновити криївку, аби жити як повстанці.
«Я за цим і приїхав, – каже новобранець, – але якщо треба буде на схід, то готовий і туди». Наближається ротація – хлопці в очікуванні.
Наприкінці боєць Калина дає візитку Яроша. Каже, така традиція – кожному журналісту по візитці.
Виїжджаємо з табору. Тільки зараз за огорожею помічаємо кількох бійців. Вони риють окопи…
