У ХІХ столітті більшість населення Станиславова становили євреї. Керовані ортодоксальними рабинами, вони максимально обмежували контакти з іновірцями, не визнавали ніякої освіти, крім релігійної, та вперто дотримувались усіх ритуалів і обмежень – а це аж 613 заповідей.
Втім, не всі євреї хотіли жити саме так. Насамперед – інтелігенти, які ратували за асиміляцію та називали вітчизною той край, де живуть, а не Єрусалим.
Лікарі, юристи, інженери виступали за право своїх дітей навчатись у німецьких і польських гімназіях, за носіння європейського одягу та участь у політичному житті. Їх називали поступовцями або прогресистами. Проти них ополчився ортодоксальний станиславівський кагал, з 18 членів якого «нормальну» освіту мав лише один.
Зрозуміло, що всі міські синагоги для поступовців були зачинені і для відзначення релігійних свят їм доводилося винаймати театральну залу.
Для будівництва власної божниці, яку прогресисти називали темплем, створили «Товариство ізраїльської святині». Завдяки активній підтримці віце-бургомістра Артура Німгіна (теж єврея) товариство безкоштовно отримало від магістрату Рибну площу. Так називалася ділянка між сучасними вулицями Страчених Націоналістів і Мельничука. Колись давно там стояла дерев’яна українська церква Введення. У 1815 році вона завалилась від старості, а на пустирі стали торгувати рибою, звідси й назва площі.
За проектом синагоги громада звернулась до місцевого архітектора Максиміліана Шльосса. Та, схоже, його креслення не надто сподобались, адже потім попросили віденського архітектора Вільгельма Штясного, аби той вніс свої корективи. Цей митець вважався «придворним» архітектором клану Ротшильдів, був автором синагог у Відні та Празі. Замість правки проекту Шльосса Штясний запропонував свій, в основу якого була покладена його ж синагога в Малачці (Словаччина).
Управі проект сподобався, але через брак коштів його довелося ще відкорегувати: кошторис у межах 50-60 тис. ринських злотих, кількість сидінь 300-320, загальна висота споруди не більше 14,5 м.
20 червня 1895 року заклали наріжний камінь. Потім відкопали ще один камінь, з давньоукраїнським написом, про закладання тут 4 травня 1670 року християнської церкви Введення. Втім, будову продовжили.
Новозведену синагогу освятили 4 вересня 1899 року. Вона була виконана в еклектично-мавританському стилі, прикрашена чотирма вежами, увінчаними зірками Давида.
Під час війни німці підпалили єврейську святиню, та вона встояла. 17 листопада 1943 року під її стінами розстріляли 27 членів ОУН, тому нині вулиця називається Страчених Націоналістів.
У 1954 році недіючу божницю передали медінституту. Приміщення поділили на два поверхи: внизу був спортзал, а нагорі – клуб і зала для лекцій.
Сьогодні синагога належить єврейській громаді. Щоправда, не прогресистам, бо їх у місті давно нема, а ортодоксальним хасидам.
Перейдемо до поштівки. Усі світлини, де є синагоги, вважаються раритетними, коштують чималі гроші та активно скуповуються євреями. Тож вибачайте за посередню якість – добре, що хоч така є! При переобладнанні синагоги під клуб «мавританські» вежі демонтували. Ліворуч звели торговий центр, який не дає можливості захопити в кадр усю божницю.
Сучасне фото інформує, що перший поверх має явно не культове призначення. Там міститься «Будівельно-торговий центр», рекламою якого вкрита сусідня стіна. Аби утримувати споруду та сплачувати немалі комунальні рахунки, євреям довелося здати в оренду нижній поверх, а самим молитися нагорі.
