Ми часто говоримо про бійців, які воюють на сході, але рідко згадуємо про тих, хто їх рятує. Хто вириває з пазурів смерті, підставляє своє плече. Їх часто називають ангелами у білих халатах. Але насправді усе не так романтично – звичайні смертні, з автоматами, без халатів.
В руки – автомат, на плечі – аптечку
Андрій Матвіїв був вчителем фізкультури в Калуській гімназії. Почув про батальйон «Івано-Франківськ», розрахувався зі школи і пішов туди добровольцем. Йшов як боєць, а довелося бути фельдшером. У нагоді стали предмети з медицини, які вивчав ще у виші. Пройшов прискорений курс надання першої медичної допомоги, в руки дали автомат, на плечі – аптечку, от і готовий фельдшер.
Батальйон «Івано-Франківськ» відправився на схід 17 серпня. Спочатку в Старобешеве, а потім 33 бійця перекинули в Іловайськ. Серед них був і Матвіїв. Облаштувались у дитячому садку. Там у підвалі жили місцеві мешканці. Діти, жінки, бабусі, чоловіки – ховалися вже два тижні. І першу медичну допомогу у зоні АТО Андрію довелося надавати саме їм.
«У дітей боліли животики, – каже Матвіїв, – у дорослих стрибав тиск. Роздавав таблетки. Одного чоловіка собака покусала – зупинив кровотечу, обробив рани». З дому Андрій мав мед, горіхи, теж віддав місцевим.
Потім – передова, без фельдшера ніяк. Зачистили Іловайськ. Добу просиділи в окопах. На другий день почався мінометний обстріл. Ще й десь під боком працював снайпер, поцілив у ногу одному з бійців. Андрію треба було до нього, але снайпер продовжував стріляти. Фельдшер прив’язав аптечку до мотузки, кинув у бік пораненого, потім перебіг сам. Наклав джгут, перев’язав ногу, дав обезболююче.
«Сумка з медикаментами доволі важка була, – каже Андрій. – Але то і бронежилет, і автомат, і вже не відчувалося тої важкості, звик».
Пекельним коридором
Потім прийшов наказ – виходити з Іловайська тим сумнозвісним «зеленим» коридором. Настало затишшя. Бійці залізли в «Урал». Кузов був закладений боєприпасами, хлопців посадили зверху. Поки їхали Іловайськом, було тихо. Та лише виїхали за місто, почався обстріл. Поранених було багато, але машина рухалась, аж поки не поранили водія. Тоді зупинилися. Хлопці повискакували з кузова, бо вже горіли боєприпаси. На щастя, Андрій встиг роздати їм пакети з медикаментами, бо коли стрибав із машини, то аптечка зачепилася за борт, витягнути її він не встиг.
Прострелені руки й ноги, переломи, вирвані шматки м’яса – Матіїв бігав від одного до другого, ледь встигаючи надавати допомогу. Поранені повзли до лісопосадки. Андрію хтось сказав, що біля машини лежить боєць з переламаною ногою. Андрій повернувся за ним.
«Петро лежав, не міг ворухнутися, – розповідає фельдшер. – Я підповз до нього і заліг, бо якраз під’їхала машина, почали стріляти. Шестеро поранених бійців, яким лишалося буквально сто метрів до посадки, не встигли сховатись у кущах, їх забрали. Як вони нас з Петром не помітили, я не можу зрозуміти. Інакше як чудом це не назвеш».
Треба було думати, як допомогти товаришеві. Жодних підручних засобів. Тоді Андрій знайшов дві палиці, приклав до ноги, зняв з себе футболку, розірвав на частини і обмотав ногу. Зверху ще затягнув шнурівками. Вийшла така собі імпровізована шина. До речі, непогана, каже Андрій, ногу вдалося зафіксувати.
«Я вам нічого не дам. Йдіть геть!»
Треба було вибиратися. Хлопці дочекалися вечора. Вдень йти було небезпечно. Андрій зробив Петрові ціпок, взяв попід пахи та й рушили в дорогу. На ранок почули десь поблизу кукурікання півня та гавкання собак. Андрій пішов на розвідку. Йшов навпростець – соняшниками. Півтори години – і вже у селі.
То був Новий Світ Старобешівського району.
«Село порожнє, жодної людини, – розповідає Андрій Матіїв. – Я зайшов у двір, дивлюсь нікого нема, назбирав яблук, нарвав винограду. Ми з Петром вже два дні як нічого не їли. Знайшов літрову банку, набрав з криниці води. Чув, що десь по дорозі їздили танки, обстрілювали село».
Бійцям здавалося, що таких смачних яблук вони ще ніколи не їли. Та й не думали, що найближчими днями це буде єдина їхня їжа.
Зв’язалися з управлінням МВС. Телефони ще тоді працювали. Їм пообіцяли, що допоможуть, сказали йти в село. Йшли три дні – лише після заходу сонця і дуже повільно – у Петра сильно боліла нога. Прийшли під ранок, зустріли якусь бабусю. Попросили їсти, сказали, що з розбитої колони. А вона їм: «Я вам нічого не дам. Йдіть геть!».
Довелося знову йти збирати яблука.
У полоні
Наступного дня поранений Петро вже не міг іти. Андрій знайшов у селі тачку, посадив туди товариша, рушили далі. Дорогою їхала машина, то були місцеві. Чоловік із сином погодилися відвезти Петра до Волновахи в лікарню. Не доїхали. Під Старобешевим їх зустріли три автівки ДНРівців. Зупинили. Витягли чоловіків з машини. Обшукали, забрали зброю. Єдине, що сказали: «Ви укропи!», зв’язали й кинули до себе в машину.
Привезли у свій штаб. «То була якась двоповерхова адмінбудівля біля заправки, – розповідає Андрій. – Виштовхали з машини. Позривали з нас хрестики. З Петра зняли обручку, а потім почали стрибати по переламаній нозі».
Били. Тоді кинули у підвал. Сказали, що розстріляють.
«Страху не було, – каже Андрій. – Ми віддалися на волю Божу. Що написано зверху – так мало і статися».
У підвалі вони просиділи цілий день. Не їли, не пили. Надвечір прийшов ДНРівець, сказав, що їх везуть на обмін. Але спочатку в лікарню. Петрові наклали гіпс, Андрію перебинтували голову. Тоді хлопці й гадки не мали, що того обміну їм доведеться чекати ще 20 днів. Та ще й у приміщенні донецького СБУ – там, де тримали полонених.
Андрія та Петра завели у приміщення. Це був кабінет 10 на 20 метрів, видно колись він слугував сховищем для документації. Там вже були десь 150 чоловіків, усі військові. В СБУ вже не били. Годували кашею, двічі на день.
Андрій там працював – вантажив гуманітарну допомогу. Гроші за це, звісно, не платили, але перепадало дещо з їжі. Чай, кава, печиво, ковбаса, помідори – все, що залишалося, начальник гаражного відділення дозволяв забирати з собою.
«Він виявився хорошою людиною, – говорить Матвіїв. – Навіть дозволив мені подзвонити додому, але так, аби ніхто не бачив і не знав». Андрій зателефонував у свою гімназію в Калуші, сказав, де вони, що живі-здорові і став чекати.
І ось той день настав. Зайшов ДНРівець, у руках – список тих, хто йде на обмін. Там було прізвище Петра. Андрія відпустили через день.
«Нас було п’ятеро, – каже фельдшер. – Ввечері нас відвезли під блокпост на нейтральну смугу. Там нас зустріла Оксана Білозір, привітала, подякувала. Потім – Харків, Львів і я вже вдома».
Після пережитого Андрій Матвіїв каже, що став по-іншому дивитися на світ. Зміцнилася віра в Бога. «Якщо Він дав нам можливість вийти звідти живими, то Він дійсно існує», – говорить чоловік.
Зараз Андрій на денному стаціонарі, підліковує ногу та спину. Але каже, якщо ще покличуть, то піде. І не має значення, в якій ролі – бійця чи медика.
А з медиками там негусто
Чи є в зоні АТО ще професійні прикарпатські медики? Ось що вдалося дізнатись. Є, їх там четверо – водій і троє середніх медпрацівників. Один медик нещодавно повернувся, але ні з ким не хоче спілкуватися. Де ті четверо, скільки вони вже у зоні АТО – ніхто сказати не зміг. Відомо, що троє з них добровольці (враховуючи медика, що вже вдома), і двоє були мобілізовані.
Чому так негусто?
«Медичні працівники бронюються, тому що під час війни медики повинні працювати на своїх робочих місцях і надавати допомогу, – каже Марія Бойко, начальник відділу медицини катастроф департаменту охорони здоров’я Івано-Франківської ОДА. – Є люди, які згідно з чинним законодавством не були заброньовані, але примусово їх туди ніхто відправити не може».
Начальник Департаменту охорони здоров’я Роман Мельник про таке бронювання не чув.
«Є у нас заяви медиків, які за власним бажанням хотіли поїхати в зону АТО попрацювати, – говорить Мельник. – Адже міністерство планувало розвернути там мобільні госпіталі. Наразі, напевно, немає такої потреби, через те й не викликають».
