Василь Кобилюк з дитинства закоханий у гори. Він уже давно рятує в Карпатах життя туристам, а у вільний від роботи час планує далекі мандрівки. Там, споглядаючи води Індійського, Атлантичного чи Тихого океанів, складає плани чи просто мріє.
За межами села
Народився Василь Кобилюк у селищі Войнилів Калуського району. Та через 9 місяців сім’я переїхала до Заболотова. Тут мама працювала директором школи, викладала географію. Мабуть, любов до туризму він перейняв саме від неї.
Його з дитинства вабила думка піти за межі села, тож хлопчик чекав, коли дядько візьме в ліс. Там разом дивилися з висоти на село Попельники.
Коли навчився плавати, перепливав швидкий Черемош і опинявся на Буковині. Будь-які самостійні відлучення від хати з одного боку каралися, та з іншого – були для нього великим щастям.
Одного разу пішов з друзями до лісу і повернувся зранку, – згадує Василь Кобилюк – Захотіли побути трохи авантюристами. Не взяли з собою ані спальників, ані наметів (звідки прості сільські хлопчаки могли їх мати?), тож спали в сухому листі біля вогнища. Це був справжній екстрим.
З раннього дитинства Василя вразили гори. Коли пасли корови на горбах, то інші хлопці бавилися чи грали в карти, а він сидів і дивився на гори. Часто з мамою відвідував фестиваль «Полонинська весна», який щороку проводився на Верховинщині. Незабутніми були й поїздки до Ворохти, де спостерігав за стрибками лижників з трампліна.
Оскільки в школі любив географію і фізкультуру, то в 14 років у команді юних туристів-краєзнавців виборов перше місце в чемпіонаті області з туризму серед школярів. Подарунок для переможців – безкоштовна поїздка до Києва. І це була ще одна щаслива мандрівка.
Тренування. Поїздки. Сходження
Після закінчення школи хлопець намагався поступити на географічний факультет у два університети – Московський і Чернівецький – та не вдалося. Пішов працювати на косівську турбазу «Карпатські зорі». 27 серпня 1977 року вперше піднявся з друзями на Говерлу. На сьогодні, каже, був там десь 450-500 разів – така робота.
Читайте: У пам’ять про захисників. Рідні загиблих і зниклих прикордонників піднялися на Говерлу
А до вишу Василь Кобилюк таки пробився – в Одеський національний університет. Обрав його невипадково. Саме в Одесі на той час був доволі високий рівень спортивного туризму.
У 1978 році Василь їде в першу далеку мандрівку – Східні Саяни, озеро Байкал.
За п’ять років університету я не мав часу одружитися, оскільки були постійні тренування, походи, подорожі і сходження. Крим, Кавказ, Східний Саян, Таймир, Хібіни, Алтай, Забайкалля, – згадує він сьогодні.
Після університету мав направлення на роботу до Знам’янки Кіровоградської області. Але його вабили гори. Тож влаштувався інструктором на турбазу «Верховина». Та цього для Василя Кобилюка було замало – він хотів бути досвідченим гідом. Оскільки добре знав маршрути, то з 1997 року почав приватно водити людей в гори.
На щастя, моя робота співпадала з моїм хобі, – каже пан Василь. – І там я використовував кожну вільну хвилину.
Південно-Східна Азія – це круто
Але першою країною, куди помандрував Василь Кобилюк, була Швеція. Нині на його рахунку – 25 країн і сім островів.
Першою екзотикою для Василя Кобилюка був Таїланд, зокрема маловідомий на той час острів Чанг. Приїхав без бронювання, без достатнього знання англійської, тому, каже, було доволі екстремально.
Після цієї поїздки я зрозумів, що Південно-Східна Азія це круто. І почав планувати поїздки до Індії, Шрі-Ланки й Китаю, – говорить Василь Кобилюк.
Хто не був у Гімалаях, той гори не бачив
Якось до пана Василя зателефонувала колега з Києва і сказала, що він мусить побачити Гімалаї. І додала: хто не був у Гімалаях, той гір не бачив. Тож він почав готуватися до цієї екстремальної та найдорожчої у своєму житті поїздки.
У Непалі Василь Кобилюк на власні очі побачив неймовірної краси гірські вершини: Нупцзе, Лхоцзе, Ама-Дамлам, Еверест.
Цій мандрівці передувала серйозна підготовка. Та уникнути гіпоксії все одно не вдалося. Її симптоми Кобилюк з товаришем відчули вже на висоті 4200 метрів. Тому спустилися нижче – на 3800. Там відчули себе значно краще і знову вирішили підніматись.
Останньою вершиною, на яку він тоді піднявся, була Кала-Патхар – 5644 метра. Також планували піднятися на сніжно-льодовий Айленд-пік, але не мали з собою перміту (дозволу).
У мене є звичка. Коли залишається кілька кроків до вершини, я їх вибігаю. Так зробив і в Непалі, – розповідає Василь Кобилюк. – Але не врахував один момент – на таких висотах різкі рухи можуть бути фатальними. Коли я вибіг, то відчув, що задихаюсь. Відразу почав накачувати легені повітрям, в очах потемніло. На щастя, кисень дійшов, стало легше. Кисню на гімалайських вершинах настільки не вистачає, що постійно снився один і той самий сон: мені натягують на голову поліетиленовий мішок.
За словами пана Василя, сходження на восьмитисячники, зокрема на Еверест, прирівнюється до олімпійської медалі. Бо надто складно й ризиковано.
Мене більше приваблює туризм, а не альпінізм, – додає він.
Нині Василь Кобилюк – тарифікований екскурсовод, засновник і директор туристично-інформаційного центру в Верховині, почесний працівник туризму України. Сьогодні ж планує чергову поїздку – на Гавайські острови. А на запитання, на яких ще вершинах не бував у рідних Карпатах, відповідає: з тих, що вище за 1800, лише на двох – Лемська (1817) і Міка Маре або Ненеска (1815). То тільки дві гори – час ще є.
Авторка: Юлія Марцінів
Читайте: Сопілковий майстер Тарас Лошак єдиний на Прикарпатті робить бойківські пищалки
