Цього методу я навчив сам себе ще перед тим, як випадково запізнався з так званою трансцендентальною медитацією. Багато їздив поїздами між Львовом і Франківськом, Франківськом і Львовом. Це ж зовсім інші поїзди, бо їдуть в інший бік. І кіно, яке розгортається від заголовка до кінця після титрів, цілковито інакше. Змонтоване навіть на рівні подієвому, не кажучи вже про ментальний і емоційний, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Тож тоді, дивлячись на кадри за вікном (навіть тоді, коли вже було цілком темно, кадри все ж були), я навчився підключати контакти з швидкоплинною візією до такої ж мерехтливої зони мозку, які збуджувалися побаченим, розмасковуючи із хащ неторканої пам’яті всілякі думки. Той процес швидкісного ліплення образів був настільки ж плідним, наскільки безкорисним. Неначе масаж мозку. Попросту щось таке, що не дає йому спорожніти.
Читайте Тарас Прохасько: Сміх людей від звірів відрізняє
Я вже тоді знав про славнозвісний експеримент з мишами, яким підключали електроди до певних зон мозку, які вони могли активізувати (кажучи просто – подразнювати), крутячи педалі динамо-машинки. Врешті мишки, дражнячи найчистішим, найбезперешкоднішим чином той свій дивний наріст, заради якого ми всі живемо, могли довести себе до виснаження і смерті. Бо не хотіли вже нічого іншого, навіть їсти, пити і любитися. Але я не хотів виснаження, мені досить було відчуття наповнення.
Важливо не закривати очі.
Закриті очі добрі для конструювання і реставрації снів, які один геніальний математик вважав справжнім перебуванням з Богом.
Але у цьому способі саме випадковий набір усього того, що потрапляє у повільне переміщення погляду, є тим дрібним зародком великої хвилі, яку хочеш спіймати заради повноти.
Роль медитаційної мантри виконує стартова лапідарна максима – якщо (можна вживати і коли) не маєш про що думати, можна (отак, без наказових і персоналізованих вальорів) думати про те, що не маєш про що думати. Досить так подумати, і кляузи відкриваються, потік вивалюється з такою короткочасною силою, що підхоплює усі поскладані попереднім життям дараби зрубаних і обкорованих думок.
І тоді починається.
Досить подивитися на гладіолуси у деканторі, щоби відчути першого вересня 1975 року. Відчути страх і розгубленість. Мокру від марлі руку. Останні літні дні у бабці, яка ті гладіолуси вперше за своє життя ростила для внука і його школи. І вони були такі плекані, що ледь не потрапили у збірний букет до підніжжя позолоченого пам’ятника загадкового кучерявого хлопчика перед веселим будинком з маскаронами, в якому були дуже серйозні дядечки у світлих, як тоді у тата, костюмах.
Почалася хвиля. Виринає затока у Сан-Себастіяні, на межі якої сотні людей у чорних спеціальних костюмах лежать на своїх пливучих дошках і чекають на втручання у затоку океану. Відразу думка летить траєкторією рикошету від того Сан-Себастяну, але тут вчасно переводиш погляд, неначе кидаєш рятувальне коло, коли виникає занадто насолодний ризик виплисти за буйки.
Читайте Тарас Прохасько: Не знати нащо
Бачиш литу литовську попільничку. Вона має вигляд поганської маски з нашої частини Європи. Як у прадавніх казках опиняєшся на роздоріжжі. Іти за попільничками у своєму житті, чи до Литви, в якій було так добре. Починаєш відчувати себе у різних пунктах спостереження. Вже сам і пливеш потоком, і виліз на башточку рятувальника, і роздав себе поглядам з недалекого дна, з рівня пташиного польоту, з високої палуби далекого круїзного лайнера. Страждання і радості кожного з тих поглядів нарешті збираються у гіпергустий пучок плазми під найглибшою шкірою насиченого, як мокра шмата, мозку. Чого і треба було досягнути, аби не зіслизнутися із замерлих схилів порожності.
Comments are closed.