Спілкування з ветеранами та учасниками бойових операцій — запорука патріотичного виховання студентів, – переконаний начальник кафедри військової підготовки, полковник Юрій Вязінцев. “Під час таких зустрічей я навіть бачу, як хлопці змінюються. Вони вже по-іншому ставляться до ветеранів, розуміють, які мотиви керували ними. Тому така патріотична робота має найвищий ґатунок.” За словами керівника кафедри, зустрічі з представниками Афганських організацій у стінах вишу відбуваються традиційно і не лише напередодні ювілейних дат.
Для ветерана Афганістану, підполковника у відставці Миколи Нероди кафедра військової підготовки слала другою домівкою, адже пропрацював тут понад 14 років. Він зазначає, що сучасні студенти досить мало знають про афганські події, попри те, що ця інформація загальнодоступна. “Якщо не розповідати молодим людям про те, що ми пережили колись, виростуть цілі покоління, які навіть не знатимуть, що десятиліття тому в Афганістані гинули їхні ровесники. І що там було чимало українців”, – застерігає викладач.
Десятиріччя військових дій в Афганістані для Радянського Союзу ознаменувалося наймасштабнішими бойовими операціями з часу закінчення Другої світової. За уточненими даними, у тій війні Радянська Армія втратила близько 14 з половиною тисяч вояків. Ще 53 тисячі отримали важкі поранення і контузії. Через горнило радянсько-афганської війни пройшло понад 160 тисяч українців. З них близько двох з половиною тисяч загинули, понад чотири з половиною тисячі — повернулися додому інвалідами. Однак за сухою статистикою ховаються реальні долі молодих хлопців, для яких Афганістан став найсуворішим іспитом у житті.
“Молоді були, необстріляні, – сержант Леонід Гаврик пригадує, як уперше потрапив під шквал ракетного вогню. – Потім звикли, навіть навчилися вираховувати — коли буде летіти наступна порція ракет, за сім секунд визначали. З автоматами було гірше — куля ж, як відомо, дурна”.
Водій-механік Василь Лейбюк свого часу добре вивчив серпантин гірських афганських доріг, таких несхожих на краєвиди рідної Ворохти. Він пригадує, що найбільшою моральною підтримкою для солдата були листи від матері. “Якось узимку мені пощастило навіть у відпустку додому з’їздити. Потім дуже важко було назад повертатися, але я повинен був це зробити, адже давав присягу. А найважче було змиритися з тим, що мої друзі живуть звичайним життям — ходять на танці, залицяються до дівчат, веселяться — і знати нічого не знають про якусь там війну в Афганістані.”
“У 1987 році я отримав свою головну нагороду — медаль “За бойові заслуги”, – розповідає Григорій Дуда, нині — майор прикордонної служби. – Нам тоді пощастило виконати небезпечне завдання з перевезення цінного обладнання. Насправді, досі вважаю чудом те, що ми тоді залишилися живими”.
Та попри урядові нагороди, хлопці, які повернулися з Афганістану, радянській державі часто були непотрібні, – нарікають ветерани. “Найчастіше, що доводилося чути тоді і в перші роки Незалежності, це фраза “Ми вас туди не посилали!”. В сучасній Україні ставлення до ветеранів набагато краще, хоча, звісно, проблем ще залишається багато, насамперед — соціальних”.
Підвищення статусу воїнів-афганців — результат багаторічної роботи ветеранських організацій, які активно долучилися до суспільного життя. Це теж один з уроків, який довелося засвоїти колишнім воякам уже в мирному житті.
