Росія продовжує регулярно обстрілювати Херсон та околиці, не рахуючись із жертвами серед цивільних. Ризикуючи власним життям, волонтери вивозять дітей із найбільш обстрілюваних місць.
Дітей везуть у Карпати, де вони зможуть хоча б частково забути про війну, пише ТСН.
У притулку господарює Павло – він з любов’ю хвалиться кожною дрібницею: і витримає укриття майже все, і Wi-Fi без пароля, і зручності – такі тут не в кожній хаті є: «Це кухня маленька наша, це санвузол: і душ, і туалет». Усе розраховане на те, що будь-якої миті тут можуть сховатися місцеві мешканці.
Бункер наповнився волонтерами – зібралася досить різноманітна компанія. Зокрема, Анріс. Він – латиш. Зазвичай з дітьми займається танцями – вчить хіп-хопу.
На стіл накриває Катруся, їй допомагає актор та телеведучий Степан Казарин. Його тут всі називають Степанич.
З місцевих найпершою приходить пані Марія: «Я вже тут 5 місяців ночую». Жінка вирішила, що вдень порається навіть під обстрілами, але вночі треба відпочити.
Пані Марія пережила окупацію, тепер обстріли, але тут в підвалі перше про що говорить – це про перемогу: «За Україну ми! Слава Україні, Героям слава».
У гості заїжджає староста Антонівської громади Сергій Іващенко – в його громаді наразі залишається близько семи тисяч людей, але насамперед він хвилюється про дітей.
Дітей, на жаль, дуже багато. Може, для когось цифра близько 150 дітей це і небагато, але я рахую, що проживати у такому місті як старостинський Антонівський округ, який щодня обстрілюється і руйнується одним КАБом від 5 до 10 будинків, то я рахую, що це дуже погано, що батьки не розуміють – діти не мають піддаватися такому ризику, – каже Сергій Іващенко.
Забрати дітей
Тим часом у спеціальному місці вже готують до відправлення капсули. Сергій Іващенко заспокоює – це максимально безпечний транспорт: «Надійна, броньована, достатньо міцна».
Волонтер Євген рахує, а точніше зважує – скільки малюків зможуть забрати: «1,2,3, але я ж сто кілограмів, 45 десь 7-8».
Волонтери вирішили, що дітям не можна скупчуватися – треба забирати просто з дому.
Першим до капсули сідає 13-річний Денис, мама переживає. «Нехай дитина поїде відпочине. Тим більше, що такі обстріли почалися сильні», – каже жінка.
Дітей всіх заціловують і дають з собою торби з теплими речами: у Карпатах, куди вони їдуть, буде значно прохолодніше, а скільки затримаються в горах – невідомо. Волонтери вмовляють, аби діти побули там якомога довше.
Спочатку у броньованій капсулі збирається семеро дітей, одна мама і вся команда. Діти пишуть вітання на стінах автобуса тим, хто поїде тут після них. І обіцянку – повернутися.
Також дітей забирають з Херсона, команда чекає в місті під звуки вибухів.
У меншій капсулі вже подружилися Вероніка, Дмитрик, Катруся та Ростик – говорять про господарство та осколки від снарядів. Вони співають «Червону калину», а десь знову вибухає.
Пізніше стане відомо – в цей момент у Херсоні загинуло двоє людей – вони були братом та сестрою і прибирали біля кав’ярні родичів.
Волонтер Сергій, на псевдо Фартовий – його так прозвали, бо йому щастить виїжджати з-під обстрілів – розказує, що найскладніше це вмовити батьків погодитися і вивезти дітей.
У Херсоні у нас перебуває більше 5,5 тисяч дітей. На жаль, частина дітей повернулася. Коли стало більш-менш спокійно, частина повернулися, бо не змогли витримати фінансові проблеми, – розповідає заступник керівника Херсонської міської військової адміністрації Антон Єфанов.
Дорога в гори
Волонтерів чекають діти селища Комишани – там ситуація трохи краща, і їх вивезли звичайним транспортом.
Анжела дивується – невже вона зможе ходити у звичайну школу і дружити з дітьми.
В нашу школу два рази прилетіло, там, де мій клас в сусідній клас і трошки ближче, – розповідає дівчинка.
На всіх вже чекає великий автобус. Дорогою команда забирає найменшого учасника експедиції – це хлопчик, йому півтора року, він виїжджає з мамою.
Безпечне місце
Попереду більш як 17 годин дороги. О пів на сьому ранку херсонські діти вивантажуються в Яремчі. Діти веселі, сміються і зізнаються – геть не виспалися, бо побилися об заклад.
Попереду в них пригоди, в яких, ми сподіваємось не буде війни. А будуть школа, друзі, розваги. Але колись ми обов’язково знову зустрінемося у вільній українській Антонівці та Херсоні.
Comments are closed.