«Після нашої перемоги піхота буде вдома пити шампанське. А ми, сапери, в той час будемо бігати полями, розміновувати територію», – каже «Чорний», головний сержант інженерно-саперного взводу 74 батальйону 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
«Чорний» має справу з мінами ще з 2014 року, коли пішов служити в інженерний батальйон. Потім – служба в іншій бригаді ЗСУ, ще пізніше – підрозділ РЕБ. Коли почалася війна – вступив до 102 бригади ТрО у Косівський батальйон. Адже він проживає на Косівщині з дружиною, хоча сам родом з Вінницької області.
На Запоріжжі він уже 15 місяців – з квітня 2022 року.
Я брав участь в АТО – мінував і розміновував у Донецькій області. Коли підпалили Калинівський арсенал у 2017 році – один із найбільших в Україні – я зі своїм підрозділом брав участь в ліквідації наслідків пожежі. Тоді згоріло близько 40 000 тонн снарядів, яких нам тепер так не вистачає, – розповідає «Чорний».
Дріт намотується на шестерні катків і танк уже не поїде – він стає гарною мішенню. Якщо ж у путанку попала людина – потрібно менше рухатись і використати мультитул, – розповідає сапер.
Противник теж сильно замінував територію, при цьому він діє дуже підло і підступно. Використовує міни-пастки, мінує забороненими Оттавською конвенцією мінами, розкидає їх касетними боєприпасами. Дуже складно буде розмінувати все це, адже карт мінних полів не існує в природі – міни розкидаються хаотично.
Читайте: 900 снарядів за день. Сапер з Франківська – про роботу піротехніків на Херсонщині
Ми проводимо з особовим складом постійно навчання, інструктажі, – розповідає «Чорний». – Раніше бійці з рот боялись підходити до мін. Але ми їх навчили, і тепер в ротах є багато людей, які можуть перевірити стан міни, полагодити перебитий дріт, знають, де розміщена кожна міна в їх зоні відповідальності.
Нема сенсу тримати людей, які не зможуть ефективно виконувати завдання.
Люди сидять тут, на Запоріжжі, вже 15 місяців, – каже «Чорний», – всі доволі виснажені, не так фізично, як морально. Хлопці кажуть, що їм потрібно більше підтримки, більше уваги від суспільства. Востаннє до нас приїжджали підтримати артисти, ще коли ми були на Косівщині, майже півтора року тому, на пункті постійної дислокації. З того часу нікого не видно, нікого не чути. Хлопці так зраділи, коли до нас одного разу приїхала місцева косівська журналістка разом з волонтерами. Це наче частинка нашої Косівщини – але це було дуже давно. Більше ніхто з рідного Прикарпаття не приїжджав – ні артисти, ні журналісти. Нам сказали, що, можливо, нас приїде відвідати співачка Анна Добриднєва – ми б хотіли з нею сфотографуватись, автограф взяти на пам’ять!
Читайте: Голоси війни. Яна Солошина з Херсонщини – про окупацію, втрату чоловіка та нове життя у Франківську
