Інформація про повернення під контроль України села Благодатного, що на Донеччині, була чи не у кожному українському ЗМІ. На кадрах наші хлопці окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша встановлюють український прапор на будівлі сільського клубу.
Перед початком штурму Благодатного, бої в якому потім там точилися буквально за кожну будівлю, в бригаді було сформовано та відповідно підготовлено кілька спеціальних груп, які отримали окреме важливе завдання. Вони мали взяти село у своєрідні «кліщі», зачистивши навколишні лісопосадки, що кишіли орками. Тим самим вони мали позбавити ворога можливостей маневру чи підходу до нього підкріплень. Членом однієї з таких груп є кулеметник Іван на позивний «Гуцул», пише АрміяInform.
Іван народився в маленькому селі Замагора на Верховинщині. Строкову відслужив вогнеметником. На війну пішов 24 лютого. Воювати був готовий на будь-якій посаді. Спочатку потрапив у артилерійську бригаду, членом розрахунку протитанкової гармати «Рапіра».
Минулого року Іван дістав уламкове поранення у голову. Міг комісуватися, але пройшов реабілітацію та повернувся у стрій. Був переведений до бригади Олекси Довбуша. Пройшов коротку перепідготовку на кулеметника вже на Донеччині. Нова спеціальність далася легко, бо зі зброєю «на ти» змалечку, через лісничих діда й тата.
Про зачистку лісопосадок його окремою спеціальною групою з шести вояків Іван розповідає безтурботно, як про щось буденне. Але стає зажурливим, коли мова заходить про загибель його командира, який ціною власного життя врятував їхній невеличкий загін від бойової невдачі чи навіть знищення. Ведучи бій, він провів побратимів через усі пастки, вміло організувавши знищення окупантів на облаштованих в «зеленці» позиціях, та перехитривши їхні засідки.
Ми просувалися вперед посадкою за посадкою двома однотипними групами паралельним курсом, зачищаючи їх від орків після роботи нашої арти, — розповідає «Гуцул». — Це тривало десь півтори доби. Йшли, зупиняючись тільки для ближнього бою. Лише один раз відійшли назад десь на 50 метрів, куди побратими мали піднести нам додатковий боєкомплект. Командир впевнено довів нас із боями до цієї точки. Й це було життєво важливо, бо ми вже використали майже усі набої, ручні гранати й постріли до гранатометів. Я також на той момент «подарував» оркам більшість куль від своїх набоїв.
На зачистку Іван пішов із вже під’єднаним до ПКМ коробом на 100 набоїв, автоматом АК-74 з магазинами, а тисячу набоїв до кулемета в стрічках та розсипом ніс в рюкзаку за спиною. Тобто «Гуцул» йшов на штурмові зачистки, несучи на собі не менше ніж 70 кілограмів бойового спорядження.
І от з усім цим треба було пересуватися складною місцевістю перебіжками, поповзки, за необхідності перекочуватися в сторону, коли по тобі стріляють прицільно, вести вогонь з коліна тощо. І так — не один кілометр, та й ще коли по тобі працюють ворожі мінометники, снайпери й кулеметники з гранатометниками.
До складу групи входили командир, я — кулеметник, два гранатометники, два стрільці-помічники гранатометників. Усього нас було шестеро. Командував групою Анатолій Поліщук. Він загинув, коли ми майже дійшли фінішної точки призначення. По нас вдарив ворожий гранатометник, командир дістав поранення, несумісні з життям. При цьому він прикрив своїм тілом побратимів, які тієї миті перезаряджалися, — говорить Іван.
Вдома на Івана чекають три доньки.
