«Дивосвіт» – це центр соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями. Сюди сходяться з усього Івано-Франківська. Зараз у центрі нараховують 28 молодих людей. Головне тут для них – спіл-кування, якого дуже бракує тим, хто має подібні вади. «Діти (інакше їх тут не називають, – Ред.) розуміють один одного, – каже директор центру Оксана Вінтоняк. – Ми їх вчимо елементарних навичок – писати, рахувати, ходити в магазин, переходити дорогу. Аби вони хоч трохи ставали самостійними. Бо батьки роблять все за них і, самі того не усвідомлюючи, прив’язують їх до себе».
На день захисту дітей група якраз готувалася іти до лялькового театру на виставу. Такі походи тут не рідкість. До кожного свята готують виступи: святкують і День матері, і Миколая, і Різдво. Влаштовують веселі старти, організовують спільні поїздки з батьками.
Директор центру вже кілька разів стажувалася у Польщі, і намагається в Івано-Франківську застосувати набутий досвід. Каже, що там все на кілька рівнів вище. Але добре, що і в нас з`явилося щось схоже. В роботі допомагають спонсори – приходять добровольці, аби займатися з дітьми, хто співами, хто фізкультурою. Допомагають і матеріально, та, на відміну від інших, тутешні спонсори нечасто хочуть похвали чи піару – просять не розголошувати назви фірм.
Такі ж, але інші
У кожного, хто відвідує «Дивосвіт», своя історія. Працівники знають про них майже все. Батьки у цих молодих людей зазвичай здорові. Проте діти народилися з відхиленнями. Не рідкість і таке, що дитина отримала травму через лікарів. «Та дівчинка, їй не можна було вживати білки, є така хвороба, а лікарі не зауважили, – розповідає Оксана Вінтоняк. – А цей хлопець маленьким випив «Калушанки».
Найбільше вражає те, що частина дітей у «Дивосвіті» закінчили звичайну школу – їх там вчили фізики, хімії. В результаті діти мають свідоцтво про закінчення школи і не вміють рахувати. Це – проблема батьків, бо вони не хочуть бачити те, що лежить на поверхні. Багато дітей взагалі все життя просиділи вдома. У центрі вони починають адаптовуватися, знаходять друзів, яких у них ніколи не було.
Працювати в «Дивосвіті» нелегко. Всяке може статися. «Є діти з характером. Вірочка, коли в неї поганий настрій, бере ножиці і стриже себе. А інша дівчинка, коли їй щось не подобається, ножем ріже куртки. Особливо сутужно, коли у хворих приступи епілепсії», – розповідають про свої будні працівники центру. Для цієї роботи треба багато терпіння і… любові.
«Якщо дітей не любиш, ти з ними працювати не будеш, бо кожна дитина – то є індивідуальний характер, – каже соціальний педагог Орися Бублинська. – На них не можна підвищити голос, треба сміятися, чи маєш настрій, чи ні». Головне – діти мають відчувати, що їх люблять, тоді поважають. «Ми їх навчили, що вони рівноцінні, рівноправні, як всі. Ті, хто говорити не міг, зараз у нас співають, вірші розказують. – додає пані Орися. – Вони намалюють паличку і говорять, що то дерево. Кажемо – так, це дерево, але ще отак можна домалювати. Думай, дитинко, ти можеш…».
Світ проблем
Найбільше бідкаються в «Дивосвіті» над браком місця. Лише дві кімнатки: одна – офіс, інша – клас. Буває вихованці кажуть: «Мамо, йдемо зранку швидше, бо не буде де сісти», – розповідає директор.
На початках це був центр при міській соціальній службі для сім`ї, дітей та молоді. Тоді з дітьми займались у кімнатці при центрі. Рішення створити «Дивосвіт» як окрему юридичну особу прий-няли на сесії Івано-Франківської міськради у червні минулого року. Тоді центр і переселився у теперіш-нє приміщенні. Зараз чекають як не на нові кімнати, то хоча б на ремонт.
«Дивосвіт» існує не тільки для хворих, але й для їхніх батьків. Бо так воно є – така дитина то проблема. Після закінчення школи її не мають куди віддати. Як каже Леся Дикун, директор центру соціальних служб, «створити для них робоче місце не так просто. Ідеально – це робоче місце із залученням соціального працівника, але в нашій країні такого нема».
Особливий акцент у центрі зараз роблять на інтимних стосунках. Адже ці люди уже цілком дорослі. У «Дивосвіті» сьогодні є три пари. Вони піклуються один про одного – застібають куртки, дарують цукер-ки. У них все насправді, але більш по‑дитячому. Та все ж працівники слідкують, аби не було ніяких поцілунків, дотиків. Наслідки можуть бути плачевними. Є державна програма стерилізації, проте навряд чи хто з батьків на це погодиться. «Домашню тваринку шкода на таке віддати, – каже Оксана Вінтоняк, – а то твоя дитина». Тому лишається лише пильнувати.
У житті цих людей ще повно проблем. Для прикладу, частина з них не визнана недієздатними. «Вони є військовозобов’язаними, виборцями. За цим криється багато небезпек – і відчуження майна, і втягнення у протиправні дії», – розповідає Леся Дикун. Та це вже речі, які в центрі самотужки вирішити не можуть, хіба що поговорити з батьками.
Найгірше те, що для того, щоб дати цим людям так багато: спілкування, друзів, власноруч вишиту картину, пришитий ґудзик, гордість в очах батьків – бракує елементарного – місця. Навіть для цих 28. А в нашому місті їх, певно, значно більше…
