Це не фільм жахів і не плаксива вигадка, а реальна життєва історія 17?річної дівчини з притулку для неповнолітніх. Таких і схожих історій тут безліч. Дивним видається лише те, що діти, які змалку зазнали насильства в сім’ї, з часом все пробачають своїм батькам і готові повернутися до них за умови, що ті «виправляться». Більше того, багато з них хочуть залишатися в таких умовах, бо не знають іншого життя, бо звикли до найстрашнішого і не завжди можуть забути минуле, жити нормальним життям. Зрештою, вони звиклися з роллю жертви і вже не можуть жити інакше.
Тут у кожної дитини своя трагедія. Є в них і одна характерна особливість, яка відрізняє їх від інших однолітків — ці діти на диво дорослі, практичні, але відверті, з радістю діляться своїми переживаннями і спогадами дитинства. Хоча ця відвертість виболіла і приходить уже згодом, після тривалого перебування в притулку. Одразу ж, за словами вихователів, багато з них замикаються в собі і не довіряють оточуючим, очікуючи від них якоїсь підступності чи жорстокого поводження. Але нормальне ставлення, щире розуміння роблять свою роботу, і ці неприступні маленькі монстри, які пройшли вже «Крим і Рим і мідні труби» в більшості випадків йдуть на контакт. Стають вони на шлях виправлення чи ні, позбуваються своїх попередніх шкідливих звичок і відрікаються колишнього способу життя або ж навпаки — це вже інше питання. Принаймні у них на короткий час (в притулку більше 90 днів не утримують) з’являється шанс подивитися на життя з іншого боку, відчути інше до себе ставлення, зіставити минуле з теперішнім і зробити вибір на користь того чи іншого.
У кожного в притулку є своя мама і тато з числа вихователів, може їх бути навіть декілька. Ну і звісно, дорослі проблеми їм теж не чужі, проте реагують вони на дрібні невдачі і перші поразки значно бурхливіше і надто болісно. Одна з дівчаток після сварки з коханим порізала собі руки. Загалом же спроби суїциду — не рідкість у притулку. На щастя, летальних випадків ще не траплялося, але уберегти дітей від таких відчайдушних кроків зовсім не легко. Побувши певний час у притулку, діти, як би їм тут добре не було, все одно хочуть додому. Тому нерідко їм вдається втекти і з приміщення навіть із загратованими вікнами.
За словами начальника кримінальної міліції у справах дітей у Івано-Франківській області Алли Лемчак, протягом першого кварталу поточного року за бродягування і жебракування затримано 171 дитину. Загалом же на обліку у дитячій кімнаті міліції перебуває 1008 неповнолітніх за вживання наркотиків, дрібні правопорушення тощо. Характерною є тенденція до зменшення дітей, які жебракують. Здебільшого такий показник досягається за рахунок циган, яких останнім часом стало значно менше на вулицях міста, що, очевидно, пояснюється їхніми внутріміграційними процесами. Загалом же діти родом із Закарпаття взимку й самі приходять до притулку, не витримавши холоду і голоду. Натомість традиційно з приходом весни і потеплінням зростає число дітей-«бродяг» з неблагополучних сімей, які зосереджуються на ринках, вокзалах, у місцях масового скупчення людей.
—?Причини, які звичайну дитину перетворюють в «дитину вулиці», найрізноманітніші, — зазначає Алла Лемчак. Це не лише неблагополучні сім’ї, яких зараз дуже багато, але й складні психологічні зміни в перехідний період (15?16 років), коли діти найбільше бунтують і болісно реагують на будь-яке «обмеження» своєї свободи, прагнуть незалежності і бурхливо сприймать гостру критику. Такі діти найчастіше втікають. Нещодавно втік з дому студент коледжу, мотивуючи це тим, що побоювався покарання батька за погані успіхи в навчанні. Мати горе?студента за кордоном, а хлопець вирішив підробити на будівництві. Проте переховувався він недовго і незабаром знайшовся.
Є діти із цілком забезпечених сімей, які просто мають внутрішню потребу красти. Юні клептомани усвідомлюють свою залежність, але ніяк не можуть її позбутися. Аналогічно діти з малозабезпечених і неблагополучних родин, які часто голодували, потрапляючи в нормальне середовище і маючи все необхідне, довший час не можуть позбутися звички нишпорити по смітниках у пошуках чогось їстівного.
На думку директора Івано-Франківського обласного притулку для неповнолітніх Марії Серденько, діти опиняються на вулиці від нестачі турботи і розуміння з боку батьків, які надто зайняті зароблянням грошей і кар’єрою і виношують хибну думку, що, забезпечивши дитину матеріально, вже виконали свій батьківський обов’язок. Діти, не бачачи елементарного розуміння з боку найрідніших людей, опиняються на вулиці. А далі все — як по маслу. Добре одягнені і при грошах, вони одразу ж потрапляють на око бувалим „бродягам» і без проблем вписуються у вуличне товариство, швидко набуваючи всіх необхідних атрибутів і потрапляючи в залежність від різних шкідливих звичок. Дітям здається, що їх там чують і люблять, що вони там потрібні. Коли ж батьки і діти отямлюються, вже надто пізно, діти вже є залежними. Діти вулиці зазвичай не впевнені в собі, думають, що їх ніхто не любить і вони нікому не потрібні. Вони ображені на весь світ за вкрадене дитинство, кожна конкретна людина є для них втіленням великого жорстокого світу, в якому немає місця добру і справедливості і де абсолютно невинні люди приречені на страждання і муки.
В усіх своїх дрібних невдачах і поразках вони звинувачують кого завгодно, тільки не себе, відповідно рідко вдаються до аналізу своїх вчинків і навіть не намагаються боротися зі своїми недоліками. Дуже важко цих дітей переконати, що існує інший світ, де їх можуть почути і зрозуміти. Такі діти відверто критикують своїх батьків, головним чином через брак спілкування і насильство над дітьми, вони готові прощати і повертатися в сім’ю, але часто зізнаються, що не здатні побороти в собі бажання зійти на хибну дорогу і трохи «позаганятися».
Comments are closed.