Цього разу «Репортер» відправився у Карпати, аби розповісти, чим живе одне з найвіддаленіших сіл Верховинщини — Голови. А там ми зустрілися з нечистою силою, неймовірними пейзажами та просто унікальним малим гуцулом — Мирославом Сінітовичем.
До Голов від Верховини — понад 25 кілометрів. А це майже дві години пишних краєвидів, але страшними дорогами у напіврозбитому бусі, просто напханому людьми, торбами, відрами. Але в цьому є навіть якийсь кайф. Слухати, що говорять люди про війну, косовицю та ціни на гриби. Дивитись на незворушних суворих старих гуцулок, які вертаються з верховинського базару.
А село Голови — то вже край. Далі лише гори. До речі, у Верховинському районі це село — найбільше за територією. Довкола, по горбах, під полониною Скупова розкинулися зо 15 присілків.
Попри село протікає Білий Черемош, тут кажуть — «біла річка». А ще кажуть, що колись на полонині доїли худобу, то, аби не носити згори молоко, спускали його дерев’яними трубами. Одного разу таку трубу прорвало й молоко вилилося в річку. Тому тепер вона біла.
А чого Голови, то у селі є кілька легенд. Із найпоширеніших: тут колись відрубали голови кільком опришкам; головешками у селі називають джерельця, яких є багато на Скуповій. І ще одна версія: люди тут — голови, тобто мудрі.
Оглядаємося. Скромний центр — сільрада, клуб, бібліотека. Все в одному приміщенні. Навколо ні душі. Взагалі у центрі лише кілька хат — решта розкидалися по горбах.
Поруч із сільрадою — дві школи І-ІІ ступенів. Від дороги у тіні лісу стоїть стара школа, а трохи далі, за купою дров, оббита пластиком — нова. Головівських школярів є 160.
На фасаді старої школи висить табличка: у 1910-1912 роках тут вчителювали Іван Франко та Михайло Коцюбинський…
Про стару школу, а їй 124 роки, теж є цікава історія. Незважаючи на те, що люди у селі мудрі, але на початках не хотіли давати дітей на науку, мовляв, на тому місці, де школа, водиться нечиста сила. Та один учитель, певно, з наймудріших голівських, кмітливо розв’язав проблему. А він завжди носив з собою пістоля, бо такі часи були. І от він скликав людей, вистрелив у чотири кути школи й так покінчив з нечистю. Говорять, як віддерти штукатурку, то видно й ті сліди від куль.
Забобони стали легендами, а школа живе своїм життям, щоправда, на літо завмирає. Школярі — у горбах, в афинах, грибах. А на сонячному шкільному подвір’ї хіба лиш гадюки. На одну ледь не наступили. Є таки трохи нечисті!
А тепер від центру ще зо два кілометри вгору й виходимо на Магівский ґрунт — присілок, де живе один незвичний хлопчик.
Мирославу Сінітовичу лише 12. Чим він унікальний? Та всім! У п’ять рочків хлопчик почав майструвати з дерева, потім різьбити, вишивати, ткати, в’язати, куховарити. До чого не візьметься, все вдається.
Мирось — маленький, світленький, з великими блакитними очима, але якимись не дитячими. Якраз вернувся з грибів. Знайшов 13 білих. «А ви знали, що на 3 кг сушених грибів треба назбирати 35 кг свіжих?» — запитує малий. Та звідки?
Він із будь-ким знайде спільну мову. З дорослими розмовляє на рівні, слухає, що ті його настановляють, чи навіть дає поради сам. От, на кухні вчить бабусю робити варення з кабачків і лимонів. Пробували — смакота неймовірна! А ще допомагає дідусю в майстерні. Спостерігати за цим незвично, аж ніяково, бо моментами дитиною почуваєшся сам.
Мирось має двох сестричок, але дівчатам щось не до вишивання та в’язання, то хлопчик — і за себе, і за них. Каже, дуже втішився, коли при школі зробили гурток вишивки.
«Дуже мені то вдалося, — розповідає малий. — Спершу мене бабця вчила, ще наша вуйна дуже гарно вишиває гуцульський одяг. Мені таку сорочку вишила, ходжу в ній колядувати. Лиш там ще треба дошити мої ініціали — С.М, тоді точно буде чисто гуцульська».
Мирось викладає з коробки накрохмалені серветки та вишиті картинки. Вишив їх з голови — сам придумав малюнок і наніс його хрестиком на полотно.
Хлопчик кривдується, що два роки тому гурток закрили, зробили лозоплетіння, то і там вчився, поки не закрили і цей. І все, більше нічого нема. Ні танцювальних, ні драмгуртків, ні музики. Тож він просто вчиться від тих, хто його оточує.
«Наприклад, на весіллі Мирось завжди запрошує старших жіночок до танцю, — сміється бабуся. — Танцює до ранку. Від них навчився всім гуцульським танцям».
Різьбярської справи Мирось призвичаївся біля діда та батька. Отак цілими днями може просидіти у майстерні, а потім принести звідти щось цікаве та оригінальне: кораблики, човники, машинки, різаки та якісь практичні речі, які використовують у господарстві.
«У першому класі я зробив дерев’яний велосипед, — розповідає Мирось. — Дід розказував, що на такому їздив у дитинстві. Я також захотів відчути, як то було колись. Зробив, трохи їздив. Єдине нездало, що його треба трачєти (тягти) догори».
Зараз у хлопчика нове захоплення — музика. Вчиться грати на скрипці. Каже, її звук просто заворожує. Для цього він їздить за 25 км до Верховини, бо ближче нема.
Окрім творчих нахилів, Мирось добре знає математику, відмінник, завжди бере участь у конкурсах, олімпіадах. Питаю, ким хоче стати в майбутньому?
«Або музикантом, або нейрохірургом, — серйозно відказує Мирослав. — Або і те, і те. У нас тут лікар добрий був, і гарно грав на сопілці. Навіть по весіллях».
Отакі вони — гори, отакі люди, й то не в одному селі.
