Монастир «Пресвятого Серця Ісусового» сестер чину Святого Василія Великого (ЧСВВ)провінції Пресвятої Тройці Української греко-католицької церкви, що у Войнилові, має цікаву історію. Початки обителі припадають на 1927 рік, коли вдова регента Семена Дацка із села Пилипівка записала свій маєток на монастир і сама вступила до нього.
Войнилівський декан о. Людомир Костянтин Зарицький звернувся із цим питанням до митрополита Андрея Шептицького й отримав дозвіл на заснування обителі. Настоятелькою була призначена с. Йосифа Качор, яка відбула новіціят і склала перші монаші обіти в Яворові, інформують “Вікна”.
Раніше при монастирі виховували дітей-сиріт, а ще часто радянська влада переслідувала монастир та монахинь. Зараз у обителі служить четверо сестер, найстаршою із яких є 95-річна мати Василія Николайчук, яка нещодавно відсвяткувала поважний ювілей.
Мати Василія Аріадна Николайчук народилася 9 лютого 1926 року в Надвірній. Мати була донькою священника, походила із віруючої родини. Батько Микола Николайчук був адвокатом. У роки Першої світової війни був офіцером австрійської армїі, а опісля — вступив до лав Української Галицької Армії, де воював під проводом генерала Мирона Тарнавського, був поручником, воював на східній Україні з більшовиками. Згодом був головою читальні «Просвіта», очолював осередок ОУН, був керівником хору.
Дідусь по материнській лінії, о. Любомир Зарицький, був парохом у Войнилові. Перебував у таборі в Талєргові, а згодом — проживав у Войнилові, де помер у статусі греко-католицького священника.
Невдовзі після приходу більшовиків 22 жовтня 1939 року було арештовано батька Аріадни Николайчук, якого більше ніколи не бачили в живих. А його дружину, доньку та сина зіслали в Казахстан. Про це мати Василія розповідає так:
«Вивіз був 13 квітня 1940 року, їхали два тижні і приїхали в Казахстан, Кустанай, у Велику П’ятницю. Шість років були в Казахстані, працювали в колгоспі».
Читайте: Допомога з шафи. Де у Франківську можна здати або отримати одяг та інші речі
Повернулися 22 травня 1946 року. Після завершення школи навчалася заочно в Львівському політехнічому інституті. Після закінчення другого курсу в липні 1950 року її знову заарештували. Спершу перебувала у Львівській тюрмі, згодом була у Золочеві, а потім завезли на 10 років у Тайшерський лагер. Саме там жінка стала свідком сильної віри людей в Бога.
«Мене як запровадили в камеру, і я застала такий образ: то було літо, липень, горячо то так, як душогубка — вікно тільки вгорі там є, то в сорочках переважно були; в кого зуби боліли, в кого голова, поперев’язувані на всі манери, але клячали на підлозі і молилися в то вікно до неба І вони молили таку вервицю «Слава, честь, подяка і любов Тобі, Ісусе, в Пресвятій Тайні Євхаристії, за всі ласки і терпіння, які на мене посилаєш. І на кожнім зернятку десяток «О, мій Ісусе! Дякую Тобі за все і люблю Тебе. Мене так та молитва збудувала!Що такі люджи вірні, віддані Богові, що вони дякують за хрести, бо тюрма то є…Мало того, що б’ють аби признався, а ще аби хтось тебе не видав, а ще може і несвідомо, як мало що не до смерті б’ють і можна говорити без розуму вже всяке, що сплине. І в тяжких часах, в таких терпіннях вони дякують Богові за хрест. То мене і збудувало на все життя. Я дотепер тою молитвою користуюся «Мій Ісусе! Дякую Тобі за все і люблю Тебе! Дякую за хрести, — ділиться важким минулим мати Василія».
Важко працюючи на лісоповалі, долаючи по 10-15 кілометрів щодня, репресовані постійно молилися, «по-тихому» святкували свята, постили. Вервиці робили із хліба та ниток, молитвами освячували.
Молитовне життя можна провадити всюди. Незначну роль відіграє зовнішнє середовище, але в основному — внутрішнє, вважає мати Василія.
У 1956 році за амністією людей почали відпускати з таборів. Мати Василія приїхала до Калуша, а звідси — пішла до сестер у Войнилів, де і залишилася.
